Чучка П. П. Слов’янські особові імена українців: історико-етимологічний словник

Словник «Слов’янські особові імена українців охоплює» понад 2220 слов’янських імен, у тому числі й декілька розмовних їх варіантів.

Щодо кількісного співвідношення імен слов’янської та іншомовної етимології, то в сучасних слов’янських народів воно дуже неоднакове. Так, нині у південнослов’янських народів відсоток слов’янських імен сягає, а в деяких навіть перевищує 70 відсотків. У чехів імена чеського, а ширше – слов’янського походження становлять близько 30-35 відсотків. А в українців XXI ст. на слов’янські імена припадає всього близько 3-4 відсотки.

Під терміном «слов’янські особові імена українців» у цьому словнику укладач розуміє не будь-які імена, носіями яких є або були українці, скажімо, Андрій, Василь, Гриць, Данило, Ксеня, Леся, Наталка, Оксана і т.п., а тільки ті власні імена слов’янської етимології, носіями яких є або були особи української національної (етнічної) належності.

Пропонована праця становить доступний виклад історії особових імен українців та їх предків з посиленою увагою до імен давніших часів, за яких особові імена слов’янського походження кількісно ще переважали над іменами чужомовними, тобто запозиченими з інших мов, передусім із давньоєврейської, давньогрецької, латинської та західноєвропейських, а також із числа радянських заідеологізованих утворень.

Усі слов’янські імена українців розміщено у двох частинах Словника: спочатку чоловічі, а після них уже – жіночі імена. Як у першій, так і в другій частині Словника імена розташовано в алфавітному порядку, відповідно до чинного українського правопису за принципом: одне ім’я – одна словникова стаття.

Установити точну кількість слов’янських особових імен, уживаних тим чи іншим давньописемним слов’янським народом упродовж тривалого часу, дуже важко. Головними перешкодами на шляху до цього встановлення в українському випадку є: а) нестача документально засвідчених антропонімів періоду Середньовіччя, які письмово підтверджували б цю давність; б) відсутність єдиної погодженої наукової термінології, яка чітко розмежовувала б такі ономастичні поняття, як особове ім’я та індивідуальне прізвисько особи; особове ім’я та його варіанти (офіційний, розмовний, експресивно забарвлений, пісенний, книжний, застарілий, дитячий і т. ін.); в) нестача демографічних відомостей про соціальну структуру давніх слов’янських народів та генеалогію окремих родин.

Не можна не згадати при цьому і про таке явище, як двоіменність періоду масової христианізації давніх слов’ян, яка охопила не тільки привілейовані роди, але й нижчі верстви давньоруського та давньоукраїнського суспільства, коли при хрещенні дитину іменували чужомовним християнським іменем, а в побуті продовжували називати її традиційним слов’янським, світським. Пор., напр., запис 1177 року: «родися оу Игоря сынъ и нарекоша имя емоу въ крещении Андрианъ, а имя княже Святослав» (ИЛ – СДРЯ IV 363); пор. також запис у Повчанні Володимира Мономаха (Успенский 1996), або ж запис переписувача Остромирового євангелія: «В крещении Осиф, а мирскы Остромир», чи запис із староукраїнського періоду, в якому гетьмана України Хмельницького під час хрещення назвали Зиновієм, а в історію увійшов під світським іменем Богдан і т. п.

Джерельною базою послугували акти, актові книги, архіви, грамоти, списки випускників шкіл, тощо.

Завантажити словник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *