«ПРИЙДЕ ВЕСНА, ПРИЙДЕ, ЗАСИПЛЕ БІЛИМ ЦВІТОМ…»

Небеленчук Ірина ОлександрівнаНебеленчук Ірина Олександрівна,
кандидат педагогічних наук, старший викладач кафедри
теорії і методи середньої освіти комунального закладу
«Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
імені Василя Сухомлинського»

«ПРИЙДЕ ВЕСНА, ПРИЙДЕ, ЗАСИПЛЕ БІЛИМ ЦВІТОМ…»

«Україна», «патріот», «рідна мова»… Коли свідомий українець чує зазначені слова та подібні їм, то у пам’яті постають імена Олени Теліги, Василя Cимоненка, Василя Стуса. Любов до України для них була понад усе. У сучасному літературному просторі в контексті подій, що їх переживає Україна, можемо виокремити прізвище Поета і Людини, якій болить доля Рідної Країни, її минуле, теперішнє та майбутнє, ліричні твори якої співзвучні віршам названих поетів. Це Галина Онацька – поетеса із Краматорська.

https://www.facebook.com/100009199925715/videos/vb.100009199925715/1755249478125033/?type=2&theater

Поетеса зазначає:

Хоч, може, я і не такий уже й поет,

Та осторонь стояти я не можу,

Як на частини розривають вщент

Мою Вітчизну…

Чи не ці рядки поетеси перегукуються з рядками Олени Теліги:

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо кинути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна?

Галина Онацька, так само, як і Олена Теліга, «кидає» не лише в натовп, а й в небо, де знаходиться Вища Сила, котра бачить несправедливість нинішньої війни, найрідніше, найгарніше, наймилозвучніше слово «Україна». Україна для поетеси – це місце, де народився, живеш, де живуть батьки, знаходиться коханий чоловік, зростають дітки, де проливають кров сини, брати, чоловіки, батьки, відвойовуючи кожний клаптик рідної землі.

«Весна не може не прийти» – таку назву має нова поетична збірка Галини Онацької після двох попередніх: «Незримий шлях моєї долі» та «Попереду – життя». Збірка вміщує поему «Синьоокий Ангел» і вірші.

«Синьоокий Ангел» – це віршована поема в листах. Галина Онацька невипадково обирає форму листування. Завдяки листам поетеса зображує почуття героїв, їхні переживання, настрої, показує психологічний стан і сприйняття тих подій, що охопили Україну. А форма листів ще більше підсилює почуття ліричних героїв один до одного.

Він і Вона – герої поеми. Коханий і Кохана, чоловік і дружина, котрі розлучені всупереч бажанням. Вона у мирному житті, хоча чи можна назвати його мирним, адже коханий там – за межами щастя, радості, сімʼї, звичного нормального людського життя, і Вона в постійному хвилюванні за Нього. Він ТАМ, «де сáме пекло розтеклось», серед «градів», під кулями. Вони обоє у, так би мовити, «вільний» час, пишуть один одному листи. То мрії, сподівання, кохання, віра, неймовірне бажання бути разом! Як стверджує Галина Онацька, «листи… / Слова любові, мрії і надії».

Вона – ніжна, чуттєва, жіночна. А тому читачі бачать неймовірну красу світу завдяки декотрим її листам. Та краса розкривається саме тому, що вона описує: весна-красна, сад духмяний, буяє цвіт, місяць зорі збирає, тепло й краса, небесні простори. А ось інший лист. Ніч минула. Ранок. Проте лірична героїня не спала. Смуток, печаль, туга неймовірним болем тиснули груди у тривозі та хвилюванні за коханого, про що вона й пише у листі до Нього.

Він – загартований у боях, змужнілий, небагатослівний. Проте його листи проникнуті любовʼю до дружини та діток. А найбільше і найчастіше «згадував домівку». Писав і про товаришів, котрі прибули із різних куточків України. І всі вони, немов брати. Для всіх найголовніше слово «земля» – рідна, понівечена, дорога, задля якої мають вистояти, яку мають захистити:

Ми маєм вистоять, і цей форпост тримать,

Про нашу землю ворог хай не мріє.

Ми тут: хто – звідки… І вчимося воювать…

Заради вас ми вистоять зумієм.

Глибока чуттєвість, ліризм, відчуття прекрасного, витонченість почуттів виявлені у значній кількості порівнянь, що їх застосовує Галина Онацька в поемі: «Твоя мрія злетить наче птах», «І в душі, мов зоря, спалахне», «Немов лебідка, пригорну крилом», «Без тебе так сумно і так одиноко, / Немов зажурилися дні», «Сонячним вітром лечу я до тебе, / Ніжним весняним теплом, / Назустріч відкриєш обійми, як небо, / Пригорнеш, до себе крилом», «Ніби в сльозах, трави в росі» та інші. Саме завдяки порівнянням відкривається глибинний світ ліричних героїв. Читачі можуть бачити їхню внутрішню красу, чистоту думок, духовність і, говорячи словами В. Стуса, «високу моральність».

Доволі близькими за змістом до поеми є вірші. Із них постає образ поетеси, Людини, якій нестерпно болить доля України. Із перших поетичних творів перед читачем розгортається лиховісна картина. Завдяки певним словам, що їх у значній кількості застосовує Галина Онацька, вимальовано жахіття сучасного світу. Це такі слова, як-от: котли, снаряди, набої, бронежилет, коридор, пекло, гармати, «гради», блок-пост, куля, вибух, бліндаж, рубіж, форпост та інші. І за всім стоять сльози, страх, тривога, обурення на ворогів, інколи безсилля від того, що лірична героїня не може захистити Україну та вберегти її Синів від смертей, відчай і біль:

Чи ми самі накликали війну,

Чи може це випробування долі:

Хтось збудував в своїй душі стіну,

А хтось пішов всім здобувати волю.

«Хрест»

Заквітчана, замріяна… та в ранах і сльозах.

Із вірою й надією… Але війни гроза

Гримить, криваво піниться і душу рве, болить.

Коли ця бійня спиниться і прийде щастя мить?

«Україна»

 

Галина Онацька вводить у збірку значну кількість образів, що у традиційно-фольклорному аспекті становлять душу України. Це такі, як: калина, вишня, верба, горобина, шипшина, чорнобривці, барвінок та інші. Не лише плачуть батьки, дружини, кохані, діти, а й кожна билиночка, кожна квіточка, кожний листочок на вкраїнській землі. Гіркота сліз і біль втрати підсилюється зазначеними образами. Читач бачить всезагальну картину смутку: калина засмучена, плаче, верба стогне над водою, «в сум загорнулася горобина», «мовчать шипшина і глід» та й вишневу заметіль не помічають українці ось уже декілька років, адже іде війна. Країна в горі та жалобі:

 

Нехай жовті верби за вами в цім світі поплачуть.

Вже темнії води журбу в синю даль понесли,

А ми не забудем усе, що не можна пробачить

І вас не забудем, за нас ви життя віддали.

 

Читаючи поетичні твори Галини Онацької, не можеш не подивуватися багатству художніх засобів і засобів поетичного вираження, застосуванню значної кількості порівнянь, метафоричності мови, завдяки яким постає гарна, красива, співуча, терпелива, сильна, багата (на красу природи, духовність, людей), квітуча, мужня, загартована, стражденна, нескорена Батьківщина. І, напевне, наша рідна, дорога і мила серцю матінка-Україна заслуговує на найкращі слова любові та шани до неї, адже скільки всього зазнала, скільки всього витерпіла, скільки всього пережила:

 

Віками наша вистраждана воля!

То пращурів збулись нарешті мрії.

Дісталась нелегка Вкраїні доля,

Епох буремних в горі й безнадії.

Було усе… Ворожі супостати

Люд катували, голод всіх морив,

Чорнобиля нещадний мирний атом,

Немало душ невинних загубив.

 

Ще ця війна немислима терзає,

І губить нації увесь найкращий цвіт…

 

Одним із найсильніших почуттів, що звучить у змісті всіх творів збірки, є любов. Любов тримає всіх українців у цій запеклій боротьбі, любов зігріває діток, що чекають тат із війни і чоловіків, які за своїх «ангеликів» ідуть у бій, не шкодуючи життя, любов додає віри бійцям. І вона ж рятує від кулі.

Незважаючи на те лихо, що охопило країну, поетеса свято вірить у щасливо-веселково-квітуче України. Цьому присвячена частина віршів збірки.

«Україна», «Батьківщина», «Рідний Край», «Вітчизна», «дім», «Україна-матінка», «земля», «ненька-Україна» – ось ті слова, що неодноразово згадані як у поемі, так і у віршах. У них – радість і біль, щастя і втрата, кохання і смерть. І віра, безмежна віра Галини Онацької в квітучу долю України, її незбориму силу. І в якості глибокого переконання звучать слова поетеси: «Я Україну не віддам катам!»

Зміст збірки Галини Онацької переконує читачів у тому, що прийде, обовʼязково прийде та квітуча весна, що засипле снігом вишні і калини, обійме гілками верби, огорне серпанком вранішнього туману, поцілує устами грайливого вітерця. І повернуться бійці, «і буде сонячно і тихо», і заквітують чорнобривці, і сколихнеться «жовтих соняхів море», і

Птахи прилетять щебетати

І будуть ще квіти цвісти.

Життя мусить, доню, тривати –

Не може весна не прийти!

 

Тож хочу побажати пані Галині наснаги, натхнення, незгасного вогника творчості, який освітлював би її шлях у пошуку нових «пломінних рядків» і які б запікалися на серці читачів духом нескореності, свободи, безмежною любовʼю до нашої прекрасної Батьківщини.

Сподіваюся, що поетична збірка Галини Онацької «Весна не може не прийти» та «пломінні рядки» ліричних творів поетеси додадуть сили кожній людині, запалять у серцях надію в прийдешність мирного світанку і вселять у душі українців незгасну віру у нашу святу перемогу.

Використані джерела:

  1. «Весна не может не прийти»: Ролик Ірини Олександрівни Небеленчук, кандидата педагогічних наук із м. Кропивницкого, присвячений збірнику Галини Онацької [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lib-krm.org/projects/%D0%B2%D0%B5%D1%81%D0%BD%D0%B0-%D0%BD%D0%B5-%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D1%82-%D0%BD%D0%B5-%D0%BF%D1%80%D0%B8%D0%B9%D1%82%D0%B8/ .
  2. Галина Онацька. Персональна сторінка [Електронний ресурс] / Галина Онацька. – Режим доступу: https://www.facebook.com/profile.php?id=100009199925715 .
  3. Ірина Небеленчук. «Весна не може не прийти» [Електронний ресурс] / Ірина Небеленчук. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=S6H2DTd5JM8&feature=youtu.be .
  4. Небеленчук І. О. «Прийде весна, прийде, засипле білим цвітом…» / І. О. Небеленчук; передм. // Весна не може не прийти. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2017. – С. 3-7. – 116 с.
  5. Онацька Г. М. Весна не може не прийти / Г. М. Онацька; передм. Ірина Небеленчук. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2017. – 116 с.
  6. Онацька Г. М. Незримий шлях моєї долі / Г. М. Онацька. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2016. – 184 с.
  7. Онацька Г. М. Попереду – життя / Г. М. Онацька. – Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2016. – 112 с.
  8. «Світанок прийде, буде новий день» [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.facebook.com/100009199925715/videos/vb.100009199925715/1755249478125033/?type=2&theater .

додаток

Котел

Пам’яті загиблих у Іловайському котлі присвячується)

З кільця не вийшли вогневого

Полковник і комбриг.

Серпневий день вселяв тривогу…

Це не сюжет із книг.

 

Чекала участь їх усіх

І страшна, і одна –

Чудових, сильних, вольових

Поглинула війна.

 

Нещадний ворог без жалю,

Брехнею заманив,

Орали землю як ріллю

Снаряди… Світ горів.

 

Ділили поруч з усіма

Всі труднощі війни,

Набоїв майже вже нема:

– Тримаймося, сини!

 

Було гірке передчуття,

Гнітило душу вщерть,

Не рятував бронежилет

І плавилася твердь.

 

Під Іловайськом у котлі,

Йшли в коридор на смерть,

В кривавій день горів імлі –

Вогненна круговерть.

 

Підтримки не було, не йшла.

Щось там пішло не так,

Чи може зрада там була,

А чи набоїв брак…

 

Не вийшли з пекла вогневого

Багато сотень їх.

І кожен з них тепер у Бога,

За Рідний Край поліг.

 

Жнива кривавої війни.

У жерлі світ горів…

Як гірко: згинули сини…

І біль пече батьків.

 

А люд навколішках стоїть

І день в сльозах гірких.

То свічка пам’яті горить…

Багато сотень їх…

 

Хрест

З нас кожному свій хрест дано нести,

Кому яка писалась доля Небом.

Чи будувать, чи спалювать мости –

Це вже яка кому була потреба.

 

Чи ми самі накликали війну,

Чи може це випробування долі:

Хтось збудував в своїй душі стіну,

А хтось пішов всім здобувати волю.

 

Є в кожного свої болючі втрати –

Сльоза тече непрошена з очей…

Звичайно, краще, мабуть, їх не знати.

Та де подітися, коли вогнем пече?

 

Коли безжально налетять думки,

І виснажать ущерть безсонні ночі,

Розкрадуть щастя, радості роки

І віддавать назад їх не захочуть.

 

А нас до світла кликав наш Господь,

Бо ми такі безпомічні й незрячі,

Казав: завжди прийму тебе, приходь.

Але чомусь дороги ми не бачим.

 

Комусь засліплять очі заздрість, злість,

Комусь байдужість небо застилає…

Та кожен на землі всього лиш гість

І Божий Суд на кожного чекає.

 

Лист матері

Мамо рідненька, я прошу, не плач…

Вийшло, як вийшло – мене вже немає.

Прошу востаннє, мене ти пробач –

Хай моє слово тебе зігріває.

 

Може не завжди я слухав порад,

Може не завжди, як треба я дбав.

Тільки сьогодні системою «град»

Ворог блок-пост наш увесь розстріляв.

 

Я смертю хоробрих загинув в бою,

Назавжди залишився я молодим,

Віддав я життя за Вітчизну свою,

Тепер мені буде завжди двадцять сім.

 

Я жити хотів, я всіх дуже любив,

Я й зараз усіх вас безмежно люблю.

Бабусі я лавку іще ж не зробив

Біля могилки… та вже й не зроблю.

 

Я в вічність пішов у роки золоті,

Щоб ви, мої рідні, спокійно жили

І встиг я так мало в своєму житті,

Всі весни мої вже навік одцвіли.

 

Я брату казав, хай тебе береже,

Тепер він за старшого буде у нас,

Бо я не вернуся ніколи уже,

Життя я віддав захистивши Донбас.

 

За рідну таку Україну мою,

За ніжний весняний калиновий цвіт.

Загинув в жорстокім, нерівнім бою –

Розкаже про мене холодний граніт.

 

Мамо, я прошу, мамо, не плач,

Ти знаєш, що ми ні у чому не винні.

Я знаю, що боляче, люба, пробач,

Я вірно служив до кінця Україні.

 

Україна

Заквітчана, замріяна… та в ранах і сльозах.

Із вірою й надією… Але війни гроза

Гримить, криваво піниться і душу рве, болить.

Коли ця бійня спиниться і прийде щастя мить?

 

Шляхами йшла нелегкими, зборола стільки бід,

Калиною й лелеками гордилась… та сусід

Лихий попався, заздрісний, готовий до гріха,

Століттями з ненавистю на землі зазіха.

 

Ярмо важке лаштує сам, щоб вільно не жила.

Козацьким дочкам і синам бажає тільки зла.

І цвинтарі ростуть ушир в кривавім морі сліз,

А той ненависний упир давно в Донбас заліз.

 

…Чомусь не наведеш ладу і миру між дітей,

А доля все нову біду готує для людей.

І так багато лихоліть для щедрих трударів,

Та вірю я, ще прийде мить щасливої зорі.

 

Я знаю, знищиш весь бур’ян, іще той прийде час,

Зметеш усе як ураган, та звільниш знов Донбас.

І мову рідну і святу ти зцілиш, збережеш.

І вільна, сильна, у цвіту на світі заживеш.

 

До волі маєш ти жагу, і до свободи йти,

У незалежності своїй усе перемогти.

Хай не замуляться твої криниці й ручаї,

Нехай в гаях твоїх завжди співають солов’ї!

Мати чекає…

Сповнені болю мамині думи:

Пропала дитина під Іловайськом…

Безвісти кажуть… Волала б безумно,

Чи проклинала б степи ті Донбаські…

 

…Не плакала, ні! Не ридала в подушку –

Молилась сердешна… і ночі, і дні,

І ревно просила у Господа: – Душі

Врятуй наших, Боже, синів!

 

Не падала в розпачі, вірила щиро:

Хай що там, а син мій живий!

І так і жила в незбагненній тій вірі,

В надії на милість святій.

 

Війна ненаситна все більш поглинає,

Жертовні шукає усюди життя.

А мати чекає… А мати чекає…

Хоч звідти нікому нема вороття.

 

Виходить вона на перон час від часу

І поглядом потяг у даль проводжає:

Може є вісточка раптом з Донбасу?

Та знов стук коліс в такт: немає-немає!

 

Немає вістей: ні поганих, ні добрих.

До інших матусь повертають сини.

Летять журавлі, десь далеко, за обрій…

А мати чекає дитину з війни…

 

І що ти тут скажеш? І що ти тут вдієш?

Хіба хто той біль забере?

У матері в серці і віра, й надія,

Що син її любий не вмре.

 

Ніхто крім нас

Не відшукати тихих берегів –

Скрізь бурі, шторми, грози і тривоги.

Знов невблаганну чути сталь боїв –

Війни проходять по життю дороги.

 

Не оминуть ні горя, ні руїн,

І хоч-не-хоч, а тільки бачать очі,

Та гіркота в душі, як той полин,

Як стрінеш хустку, що темніша ночі.

 

Не висушити сльози матерів

І тільки смерть їх забере з собою.

Нема прощення ворогам… лиш гнів

Зове і кличе в грізний час до бою.

 

Не скажеш серцю: досить, не боли

І віру в справедливість не спинити.

І так не хочеться, щоб сироти були,

Щоб без батьків росли на світі діти.

 

Ніхто війну не спинить цю за нас,

Ніхто не подарує радість миру.

Та в душах боротьби вогонь не згас,

Не вбити в українцях справжню віру.

 

Материнське серце

Зітха невтішно, плаче горобина,

В сум гірко загорнулася вона.

Чекає мати вісточки від сина,

Стоїть в задумі знов біля вікна.

 

По склу біжать дощу осінні сльози,

Думки десь там, далеко на війні,

У серці біль, мов загнана заноза,

Немов душа в пекельному вогні.

 

Там син в степу, десь у окопі мокне,

Між злив із куль і вибухів гранат…

Сердечний біль тоді лиш стихне, змовкне,

Як син з війни повернеться назад.

 

І чорним круком ворог налітає,

Ефіром повниться потік гірких новин.

Що в серці матері? – Хіба ж про те хто знає?..

Єдиний син… Один-єдиний син!

 

Так мріяла діждатися онуків,

Побавити, носити на руках

І їх малі, дитячі їхні губки

Теплом відчути на своїх щоках.

 

Хотіла ще, щоб син пішов в медичний,

А він комп’ютер з рук не випускав…

І зморшка в мами борозною на обличчі,

Сльоза сріблиться гірко на щоках.

 

Дощ за вікном підсилює тривогу,

Хоча і гарна осінь золота.

– Дай сил і мужності, – просила тихо в Бога.

– Храни синочка, Богородице Свята.

Втрата

Помер від ран… Помер уже в лікарні.

І співчуття коротких кілька слів…

Казали ж лікарі: надії марні,

Та нароста в душі і біль, і гнів.

 

Ті двадцять шість – не так уже й багато,

Мав вижити, ще зовсім молодий.

Щось на землі цій мало би тримати,

А він Героїв ще поповнив стрій.

 

Їх, українців, там вже аж занадто…

За що така небачена ціна?

За Батьківщину йшов себе віддати…

Вона була у нього лиш одна.

 

Під ліжком десь запилені гантелі,

Мовчить гітара сиротою у кутку,

Просякли гіркотою акварелі,

Що в школі малював ще у гуртку.

 

Не забіга сусідська більш Марина,

Раніш бувала мало не щодня.

І – мати сива…  Більш немає сина…

А то була уся її рідня.

 

Нема… Душа кричить від болю.

Чи проклинати цей жорстокий світ?

Схилилася, мов зламана тополя,

Схрестивши руки, склала на живіт.

 

Чи хто осягне материнське горе,

Що душу заморозило навік?

Красу жіночу зморшка густо оре,

Сльоза рікою ллється з-під повік.

 

Віра

Ти знаєш, що таке бої, війна, окопи?

Чи був ти хоч колись у бліндажі,

Коли ворожий снайпер люто кропить

Дощем із куль на вогневому рубежі?

 

Чи спав ти на землі, в тривожній тиші,

Здригаючись щораз в жахливих снах?

Чи тобі снився цвіт весняний вишні

Між передишок, вирваних в боях?

 

Чи на собі тягнув ти побратима,

Що кров’ю харкав і уже хрипів?

Ти від безсилля плакав на колінах,

Як очі побратим навік закрив?

 

Чи може ти із пекла виривався,

Розстріляний безжалісно в «котлі»,

Покинутий і зраджений зостався

Лежати вічно на сирій землі?

 

Чи ти дивився прямо смерті в очі,

В руїнах, де аеропорт стояв,

Коли в одне злились і дні, і ночі,

А ти тримав форпост… усе тримав?

 

Чи рвав ти на собі свою сорочку

Спинити кров, чи ран не відчував?

Чи біля серця ти тримав від дочки

Чужої лист? … А він його тримав.

 

А він лежав – розтерзаний – і вірив,

Що не даремно віддає життя,

Що Україна буде, – вірив щиро,

Що в неї буде світле майбуття.

 

Що ти піднімеш прапор наш свободи

І понесеш, на зло всім ворогам.

Він вірив в силу українського народу.

І віру заповів свою всім нам.

 

Скажіть

Скажіть мені, як маємо прощати

Ті смерті, що скаженний ворог сіяв,

Котли, аеропорти, ті лещата,

В які нас брав, аби забрать надію?

 

Оті брехливі вбивчі коридори,

Що в них солдат приречених «скосили»

Прислужники звірячого терору,

«Гнилі заробітчани із Росії.»

 

Скажіть, вони де ненависть плекали,

До вбивств нещадних, чом були готові?

Чом Україну рвали, як шакали,

І досі топлять чом у ріках крові?

 

За що стріляли з «градів» в мирні села,

Хизуючись безкарністю своєю,

Немов то гра якась у них весела –

І кожен був з них катом і суддею?

 

Чом не одна вже опустіла хата,

Покинута стоїть, німа, як пустка?

А скільки сиріт вже не мають тата,

А скільки вдів покрила чорна хустка!

 

Скажіть, за що ми терпимо наругу?

Чи зняти з серця цей тягар спроможні?

Чи вічним болем буде ця напруга?

О, дай нам сил, допоможи нам, Боже!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *