ПРАВДИВІСТЬ ПОЕТИНИХ РЯДКІВ ВОЛОДИМИРА САВОНА – ПОЗИЦІЯ СПРАВЖНЬОГО УКРАЇНЦЯ (за поетичною збіркою «Я просто правду говорю віршами»)

Правда… Якою вона буває? Солодкою? Гіркою? Щирою? Викривленою? Неочікуваною? Страшною? Чужою? Своєю? Невідомою? Правдивою? А чи може бути правдива правда? Чим вимірюється правдивість? Чому до людей, котрі говорять правду, особливе ставлення. Можливо, брехати краще? Знову запитання: чому люди так щиро хапаються за брехню, вірять у неї, чому завдяки їй створюється суспільна думка про людину? Одне слово, а породжує скільки думок. Проте про правду. Щиру, відкриту, можливо, різку. І пов’язана вона з іменем київського поета Володимира Савона.

Який він Володимир Савон, чиїми віршами зачитується чи не вся Україна? «Та нічого особливого. Простий, як кусень мила», – жартує поет.

Володимир Віталійович Савон народився в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області (околиця Києва). Закінчив місцеву школу, служив у війську.

З дитинства полюбляв слухати розповіді бабусі. Зокрема вражали допитливого хлопчика розповіді про тридцять третій рік. Наслухавшись правду, підліток дивувався: чому про це не говорили у школі.

Чи винен сон, чи без причини

Дитячі спогади воскресли?

Сидить і слухає хлопчина

Бабусю рідну, серцем чесну.

Так затишно і тепло в хаті…

Старі ікони на стіні.

І «тридцять третій», як поняття,

У душу врізався мені.

І вірив, бо моя бабуся

Мене ніколи не дурила.

Було лиш дивно, що у школі

Мені про це не говорили.

Та хіба можна було говорити правду про Сталіна, про масові винищення українців, про розстріли представників української інтелігенції, котрі виступали за збереження української мови, національної ідентичності та самобутності? Напевне, так було визначено долею, що ту жорстоку, а то й правдиву правду доносить українцям Володимир Савон у віршах:

Не тямив, як могло так бути,

Що на землі, яка одвіку годувала,

Заморені, забуті Богом люди,

Немов снопи покинуті, лежали?

І плакала в полях свята пшениця,

Молитву шепотіла колосками.

То клятий «вождь» з кривавої «дзвіниці»

Оголосив народ мій ворогами.

І зграї йшли червоних упирів,

Оброк тілами мертвими збирали.

А потім іменами тих катів

Міста і вулиці «торжествєнно» назвали.

Згадалось знову: тихо бабця плаче…

І я, малий, до неї пригорнувся…

Я тим «братам» ніколи не пробачу!

Їм не пробачила того моя бабуся!

Ось така вона жахлива правда, котру побачив хлопчик.

«Я просто правду говорю віршами» – таку назву має поетична збірка Володимира Савона, яка вийшла друком у 2016 році та була презентована в Гнідинській ЗШ І-ІІІ ступенів імені Петра Яцика. Як зазначає залужений учитель України Василь Галатенко у передмові до збірки, «Володя ще в початкових класах пробував римувати слово до слова, чим дивував учителів. Брався за перо і в юності, але від випадку до випадку. По-справжньому ж почав писати, коли за режиму Януковича над країною нависла реальна загроза знову потрапити до московського ярма».

Тож, збірка «Я просто правду говорю віршами». Прочитавши збірку, відчула неймовірне потрясіння, якого не відчувала уже давно. І глибина, і тонкий ліризм, і правдивість у зображуваному, і твердість, і навіть різкість, непримиренність до зла, насильства, війни, ворогів, нечесності, несправедливості. Однак не погоджуюся із автором. То не тільки «правда», то сила поетичного слова, здатного збудити душу, проникнути глибоко в неї, примусити задуматися над вічними категоріями, побачити особисту сутність і призначення. Читаю, насолоджуюся, думаю, усвідомлюю, прочитую повторно та ніби народжуються знову. А втім, можете переконатися самі.

Збірка складається із п’яти розділів: «Моя розорена країно…», «Ви не бачили мої сни…», «А вже за рогом причаїлася зима…», «Лиш у віршах своїх і снах я говорю з тобою…», «Щось і я прихопив від безцінних перлин…»

Моя розорена країно!

І ти, народе безталанний,

Знов під батіг підставив спину

І сунеш руки у кайдани.

Мов штучно створена істота,

Свою гірку приймаєш долю

І по смердючому болоту

Бредеш покірно у неволю.

Саме таким віршем починається збірка. Автор звертається до народу із запитаннями про його долю, про те, що він втрачає свою самобутність, добровільно приймає гірку принижену долю. Та найбільше автора обурює всезагальна покірність, послужливість, примирення із несправедливістю:

Чому з покірністю, достойної вівці,

Чекаєш, доки з тебе злуплять шкіру?

Однією із провідних тем розділу є проблема контрастності суспільства: бідний – багатий; жебрак – заможний; убогий (духовно), нетямущий – збагачений (духовно), здогадливий; безталанний – збагачений, щасний; вірний – нечестивий; мир – війна; величальна – поминальна та інші. Ця тема порушена у віршах «Про контрасти й парадокси», «Про „скрепи” та „узи”», «Якби ж раніше ми були такі…», «Дзеркало».

У вірші «Дзеркало» говориться про війну. Однак поет не оминає наболілу тему збагачення за рахунок інших. Саме війна, на переконання автора, є засобом наживи:

Одним лиш «Кача», та в церковні вдарять дзвони.

А інші мов Всевишнього за бороду вхопили.

І множаться в одних в офшорах міліони,

У інших множаться на цвинтарях могили.

Говорячи про таку контрастність, поет підсумовує:

В одних сивіють і кричать від болю душі,

А в інших замість душ – смердючі чорні плями.

Тяжка доля українців, починаючи від Петра І, лихоліття, голод, війна проходять перед читачами у першому розділі. Хвилює поета тема так званого «братства» та «любові братнього народу» від якої потерпали українці не одне століття:

Вся підлість світу в вашому єстві,

Бо ким це треба бути, щоб уміти

Сторіччями наполягати на родстві

І родичів весь час в крові топити!

Як пси Петрові, що Батурин брали,

Вони тоді вже числились в «братах»,

Коли дітей з жінками на шматки рубали

І мертвих підіймали на списах.

Поет проводить читача від тих далеких часів до сучасності, показуючи всю підлість, усю ганебність, увесь цинізм «братської любові»:

І вже тепер ви з «братської» любові

В святі катів кривавих возвели,

Які жили, лише напившись крові,

Перетворивши півкраїни в табори.

«Виповнились 30-і роковини найбільшої техногенної катастрофи. Тому хочу нагадати, особливо «тоскующім» за «колбасой по два двадцать», як ті виродки «партійні» приховували масштаби трагедії, як дружньо мовчали газети, телебачення, радіо в перші найстрашніші дні. Як позганяли «трудящіхся» на Хрещатик 1-го травня, а евакуацію школярів почали 1-го червня», – таку ремарку читаємо до вірша «Повертаюся в весну ту пам᾿ятну…»

Повертаюся в весну ту пам᾿ятну…

Квітень щедро теплом нас одарював.

Ми були хлопчаками й дівчатками.

Й небо бавилось білими хмарами…

Ну а потім люди балакали.

І мовчали по телевізору.

І молекули «мирного атому»

В наші душі назавжди врізались.

А «вожді» нас тоді запевняли,

Що немає причин для паніки.

І пішли з транспарантами телепні,

І горланили: «Слава партії!»

Й затуляли реактор розірваний

Лиш солдатами із лопатами.

В мирний атом тоді ми ще вірили

І розщеплені стали на атоми.

Чорнобильська трагедія болить автору. Її, як і події тридцять третього, автор не може забути та простити, зокрема те, як керманичі держави робили вигляд, що нічого не трапилося, – демонстрації, пісні, лозунги, веселощі: «І махали із вікон «ікарусів» / Піонери в червоних галстуках. / Веселились, як дýрні, від радості, / Й дивувались, чому мами плакали».

Самобутнім вираженням у поезії Володимира Савона є те, що його вірші чергуються із авторськими ремарками, у яких автор демонструє власну сутність як Людини, громадянина України, висловлює особисте ставлення до навколишнього – подій, явищ, життєвих ситуацій, звертається до читача, прагнучи, щоб кожен задумався про власне призначення й особистісну сутність.

«Все більше «вкидань» і розмов про доцільність війни, про «родствєнниє связі», про «катастрофічні наслідки» візового режиму з Московією. Вже забули збитий в Луганському аеропорту літак з нашими солдатами?! Іловайськ, ДАП, обстріляний Маріуполь? А може пробачили? Я повторю сказане багато разів: «Я не забуду ніколи!» Іноді в житті немає відтінків. Іноді буває тільки чорне і біле».

«Сьогодні знову загинули хлопці… І один із «полководців» написав у Фейсбук: «Відповідь буде адекватною». Ви в це вірите? Не за горами роковини тієї трагедії [Іловайської], і знову будуть полум’яні виступи від «штабістів», депутатів. І головнокомандувача. Та ми не почуємо в тих виступах каяття! Буває подумаєш, а які сни їм мають снитися? Кого вони бачать у тих снах?..»

«Я не розчарований ними, бо я і не зачаровувався ними. Я просто злий. Злий на них, на себе, на людей. Ми дивимось, як вони топчуть останки надії. Дивимось і все. Я не можу дивитися, що виробляють ці гниди при владі, і мовчати. Плювати я хотів на толерантність. Я до всього готовий. А ви?»

Як бачимо, зовсім не прості питання порушує автор. Чи дійсно ми готові до кращого життя? Чи часто ми задумуємося над долею країни? Чи болять нам її рани так само, як болять вони Володимиру Савону? Як часто ми ставимо подібні запитання собі? А чи маємо на них відповіді? Чи готові так само, як Поет, відверто говорити про те, що турбує багатьох?

Доволі глибокого змісту вірш «Малюнки».

Осінь небо фарбує в сумні акварелі,

Зарясніють дощі, як війна затяжні.

І вода дощова крізь поранену стелю,

Наче мамині сльози, по бліндажній стіні…

Я зігріюсь теплом саморобної грубки

Й на обшарпаній теплій її черені

Розкладаю промоклі дитячі малюнки,

Що розкинулись картами долі мені.

Що міг малювати хлопчик? Сонце? Море? Машини? Як одна мить пробігає життя, а в ньому – шрами, біль, смерть, мама, її долоні, спогади…

Знову осінь дощами рясними заплаче.

І сльозами вода по бліндажній стіні.

Знов до серця кладу ті малюнки дитячі,

Що розкинулись картами долі мені.

У майбутнє своє намальовані двері

Я малим відчинив, хоч тоді і не знав:

Я минулу війну малював на папері,

А виходить, що долю собі малював.

Війна, біда, лихо – такі картини постають перед читачем. Автор не приховує власних сліз, більш того, відверто говорить про них, коли йдеться про загибель людей. Коли йдуть новини і показують Героїв, автор вдивляється в обличчя, прагне назавжди запам᾿ятати їх, вкарбувати в пам᾿ять, щоб згодом відтворити побачене у віршах. І знову перед очима автора виникають постаті замордованих людей. І знову переважає прагнення сказати правду про те, що відбувалося насправді:

І слава Богу, що з народження й донині,

Як промінь світла у густій пітьмі,

Моїх забутих предків світлі тіні

До правди шлях указують мені.

А з тією правдою приходить інша – правда про тих людей, котрі не бажають знати її, котрі перебувають у стані напівсну, зазомбованості, «кому задуреним подобається бути», котрі свідомо приймають рабство, відмовляючись боротися за свободу:

Не ті ми, що були раніше.

Не стали тими, ким хотіли.

Ми замість «краще» брали «більше»,

Та й те в дорозі розгубили.

Так повелося ще іздавна,

Що у часи лихої долі

Одним, як хліб потрібна правда,

А інші прагнуть до неволі.

Ніжністю, теплом, тонким ліризмом проникнуті віршовані рядки, присвячені мамі, коханій, близьким людям, друзям. Слова неймовірної щирості, любові, вдячності, містяться у віршах, присвячених мамі. Автор здарує, як мамі було нелегко в житті, як вона віддавала все найкраще сину,як його зігрівала її любов. Коли мама пішла із життя, усю біль утрати відчув автор:

Мене не гріли співчуття, не допоміг і хміль,

Хто пережив подібне – добре знає…

Не правда те,що час лікує біль!

Мені ще й досі так тебе не вистачає…

Пройшли роки, та автор згадує часи дитинства, і слова вдячності адресує найдорожчій людині:

Лиш у віршах своїх і снах я говорю з тобою…

І хочеться, щоб ти відповіла (най уві сні),

Що недаремно, рідна, ти пишалась мною,

Що не даремно ти дала мені.

Однією із тем віршів Володимира Савона є любов до рідного краю, місцини, де народився. Поет не уявляє свого життя поза межами маленької Батьківщини і зізнається, «…Що я не можу жити там, / Де навесні не клекотять лелеки».

«В цей день, 30 серпня 1922 року, народився Великий поет-сатирик, неперевершений сатирик, явище українського віршованого гумору – Павло Прокопович Глазовий (1922-2004). Той, хто хоч трохи пробував себе в поезії, знає,що серйозні вірші писати не просто…, та ще складніше писати про серйозне з іронією та народним козацьким гумором. Глазовий не просто це вмів, він перетворював це в мистецтво, в магію. Світла тобі, веселий Поете! Велика Світла Людино!» – таку ще одну ремарку читаємо у розділі «Щось і я прихопив від безцінних перлин…» Володимир Савон власні гумористичні твори пише, навчаючись у Майстра, шліфуючи власну майстерність. Слова вдячності поет спрямовує своєму Вчителеві:

Та мені пощастило доторкнутись до спадку:

Щось і я прихопив від безцінних перлин!..

Я вклоняюсь Тобі до землі, Світлий Батьку!

Й слово в люди нестиму, як учень і син.

Героями гумористичних і сатиричних віршів поета є депутати, керівники держави та і люди, котрі готові прислужуватися. Інколи Володимир Савон доволі різко висловлюється про таку послужливість. Та найчастіше сатиричні замальовки автор «присвячує» депутатам. Висміюючи різних представників суспільства, автор «просить пробачення» у них:

Якщо чиїсь образив «світлі» почуття,

Чи, кажучи простіше, плюнув в миску,

Прийміть мої нещирі співчуття!

Я в толерантності до Вас не бачу зиску.

Володимир Савон, як сатирик, постає майстром «гострого пера» – гідний послідовник свого Учителя.

Незламною печаткою автору слугує його совість, котра навічно вкарбувалася в його душу. Із нею Володимир Савон ні за яких умов не вступає у перемовини. Він чинить так, як говорить йому його серце, його душа, його віра:

Б’є в обличчя хурделиці сніг,

У чохлі спочиває сокира.

Ви не бачили моїх снів!

Тож не смійте навчати віри!

 

Ще доволі багато хочеться сказати про поезію Володимира Савона. Вона своєрідна, багатьом здасться різкою, проте вона не є обтяжливою та не залишить байдужими тих, хто переймається долею країни, кому болить її минуле та майбутнє, хто береже святість роду, для кого пам’ять про свій народ важливіша рабської покірності та покори. Поет віршами демонструє задзеркалля – показує інший світ, у якому панує зло, прагнення наживи, знищення людей. Той світ, у якому панує попирання цінностями, духовними надбаннями, мораллю, ненависний поету. У Володимира Савона є свій особливий постулат, котрий засвідчує його покликання: «Якщо ти славиш владу – ти вже не поет!» Тому свою життєву стежину, як Поета, автор визначає у служінні людям, у тому, щоб, перегорнувши сторінки історії, донести невідому приховану правду. Непримиренність до зла, насильства, підлості, зради, неймовірна любов до людей, до краю, до України – це провідні теми збірки «Я просто правду говорю віршами». А її автор – патріот, людина слова, для якої такі виміри як мова, країна, прапор, держава, народ – святині. Такий він, Володимир Савон. Така його поезія. Така ЙОГО правда. Непідкупна! Відкрита! Болюча! І… ПРАВДИВА!