«ПОЕЗІЯ – ЦЕ ЗАВЖДИ НЕПОВТОРНІСТЬ…»

«Поезія – це завжди неповторність. Якийсь безсмертний дотик до душі.» так сказала про поезію Ліна Костенко. А я скажу: це дотик до струн душі. Саме поезія глибоко проникає в душу людини, бентежить, викликає почуття прекрасного. Писати вірші – це покликання. Воно дано не кожному. Цим талантом Бог обдаровує лише обраних. Писати вірші – це мистецтво, Божий дар, знамення, що йде зверху.

Поезія – це завжди високий політ творчої думки, пошук тих засобів мови, що торкаються найпотаємніших глибин людської сутності. Спробуємо уявити на мить, що література, зокрема поезія, раптом зникла у небуття. Мабуть, разом із нею зникли б і наші почуття, а душа народу стала б прозаїчною, буденною, сірою.

Варто зупинитися на декотрих фактах власного життя, що повʼязані з поезією.

Народилася в селищі Новгородці Кіровоградської області.

Училася відмінно. Закінчила школу з відзнакою.

Римувати почала рано. Перший вірш, чи то віршик, був написаний у 8 років на основі такої події. Повертаючись зі школи додому, побачила на снігу замерзлу синичку. Загорнувши її у рукавичку, принесла додому, де вона і ожила. Далі пішли дитячі вірші про звіряток, пташок, рибок. Вірші були надруковані у журналах «Малятко» та «Барвінок». У клубі інтернаціональної дружби при районному будинку школяра та за сприяння редакції районної газети була видана дитяча книжечка «Привіт, Бембі».

Навчаючись у середніх класах, писала вірші про природу. Популярності набули присвяти однокласникам і друзям, які були оформлені у книжечку «Друзей моих прекрасные черты».

У 17-річному віці, після подорожі Прикарпаттям, була оформлена збірка балад на основі карпатських легенд «Співанки карпатського краю». Однак за певних умов збірка не була випущена.

Після закінчення школи вступила до Кіровоградського педагогічного інституту імені О. С. Пушкіна. Була активною учасницею літературного гуртка, літературних читань. Поезії були надруковані в молодіжній газеті «Радянський студент». Неодноразово брала участь у поетичних конкурсах і ставала переможцем.

Повернення у поезію відбулося після доволі тривалої перерви – народження дитини, смерть батьків, розлучення з чоловіком, закриття школи. Відображення перипетій життя болем лягли на папері у вигляді віршів. Відчай і розставання, зневіра і безнадія, смуток і горе – ось основні мотиви поезій, що вилилися у збірку «Мелодія душі моєї» (2010). Згодом виходить поетичні збірки «Крила надії» (2010), «Осенние мотивы» (2012), «Пори року» (2014), «Берег любові» (2016).

Вірші були надруковані у районній газеті «Новгородківські вісті» (2004, 2005, 2006, 2008, 2017), журналах «Українська література в загальноосвітній школі» (2010, № 5; 2011, № 6; 2013, № 11), «Всесвітня література в навчальних закладах України» (2016, № 6, № 9, 10; 2017, № 3), «Руская словесность» (2014, № 4), у колективній збірці «Він, Вона і війна» (2016), у літературних альманахах «Енциклопедія сучасної літератури» (2016), «Галактика любові» (2017), «Якби зустрілися ми двоє» (2017), словнику «Наша мова калинова» (2016), у посібниках: Зарубіжна література. 5 клас. Конспекти уроків. – Тернопіль : Мандрівець, 2008. – 288 с. (автор І. О. Небеленчук), Діалогові технології навчання світової літератури: науково-методичний посібник. – Кіровоград : ТОВ «ПОЛІМЕД-Сервіс», 2015. – 207 c. (автор І. О. Небеленчук).

Вірші – це стан душі, голос душі, спів душі. Є автором декількох поетичних збірок. Збірка «Мелодія душі моєї» присвячена коханню. Крізь зневіру, біль, втрату пробивається промінчик любові, що йде від самого серця і бринить ніжними звуками душі. Лейтмотивом збірки «Крила надії» є природне прагнення жінки до щастя. І хоч у кожного воно своє: здоровʼя, гроші, достаток, хороша робота, діти, проте є спільне для всіх і кожного – це лебедина вірність у коханні. Збірка «Осенние мотивы» вміщує вірші, що присвячені прекрасній порі осені. Осінь постає різною: то заплаканою, то усміхненою, а чи золотавою та щасливою. А ще осінь у поезії – це період мудрості, глибини почуттів, усвідомлення призначення людини на землі. Поезія збірки «Пори року» – це дивовижне єднання особистості автора і природне, тонке сприймання і розуміння вічності та нетлінності життя. Кожній порі року відповідає внутрішній стан ліричної героїні. У зміні пір року ми бачимо різний стан природи. Так і людська душа відгукується на зміни. Стан ліричної героїні і стан природи співзвучні.

Вірші – це стан душі, голос душі, спів душі

Вірші увійшли у колективні збірки. Збірка «Він, Вона і війна» відображає події на Сході України. «Енциклопедія сучасної літератури» – це збірка, у яку занесені прізвища та імена поетів України, котрі були лауреатами та переможцями поетичних конкурсів останніх трьох років, а також їхні вірші. «Галактика любові» – поетичний альманах, у якому зібрані вірші кращих поетів України про кохання.

Літературний альманах «Скарбниця мудрості» присвячений поняттям життєвої мудрості, осмисленню відносин між людьми, коханню, любові до батьків, дітей, родини та Батьківщини – усім поняттям, які роблять нас мудрішими, мужнішими і дорослішими.

Літературний альманах «Скарбниця мудрості»

Про творчість опубліковані такі матеріали:

  1. Бартош Н. Г. Ніжна і замріяна душа [післямова] / Н. Г. Бартош / І. О. Небелечук / І. О. Небелечук // Берег любові [вірші]. – Кропивницький : ТОВ «ПОЛІМЕД-Сервіс», 2016. – 137 с. – С. 129.
  2. Горчар К. Просто сільська вчителька / К. Горчар / Сільські вісті. – 2006. – № 25. – Шп. 2.
  3. Кобільник-Лищенко Т. І. «Підняв своє вітрило човен» [передмова] / Т. І. Кобільник-Лищенко / І. О. Небелечук // Мелодія душі моєї [вірші]. – К. : Ленвіт, 2010. – 96 с. – С. 4-7.
  4. Ковальчук К. Просто сільська вчителька / К. Ковальчук / Кіровоградська правда. – 2006. – № 25. – Шп. 2.
  5. Лісова О. М. Таланти Новгородківщини: «Любові сплетений вінок» [Електронний ресурс] / О. М. Лісова. – Режим доступу: https://www.facebook.com/nebirina // Лісова О. М. Таланти Новгородківщини: «Любові сплетений вінок» / О. М. Лісова /Новгородківські вісті. – 2017. – № 2. – Шп. 3.
  6. Мельник Н. М. Поезія душі та серця (Урок літератури рідного краю за творами І. Небеленчук і К. Горчар) [Електронний ресурс] / Н. М. Мельник. – Режим доступу: http://oin.in.ua/poeziya-dushi-ta-sertsya-urok-literatury-ridnoho-krayu-za-tvoramy-i-nebelenchuk-i-k-horchar/#more-1155 .
  7.  Попович Н. Л. «До храму власної душі» (за віршами Ірини Небеленчук): Література рідного краю, 11 клас / Н. Л. Попович / І. О. Небелечук // Джерело нашого життя: концепт води у творах світової літератури: навчально-методичний посібник. – К. : ТОВ «СІТІПРІНТ», 2013. – 201 с. – С. 132-137.
  8. Прядка Н. Д. Барви душі, вишиті словом [передмова] / Н. Д. Прядка / І. О. Небелечук // Пори року [вірші]. – К. : Ленвіт, 2014. – 196 с. – С. 4-6.
  9. Прядка Н. Д. Відображення внутрішнього світу ліричної героїні крізь призму розкриття образу води / Н. Д. Прядка / І. О. Небеленчук // Джерело нашого життя: концепт води у творах світової літератури: навчально-методичний посібник. – К. : ТОВ «СІТІПРІНТ», 2013. – 201 с. – С. 124-131.
  10. Ратушняк О. М. У сподіванні на щастя [передмова] / О. М. Ратушняк / І. О. Небелечук // Крила надії [вірші]. – К. : Ленвіт, 2010. – 96 с. – С. 4-6.
  11. Супрун О. Д. «Я небо рисую…» [предисловие] / О. С. Супрун / И. А. Небеленчук. // Осенние мотивы [стихотворения; лирика]: на рус. и укр. яз. – Кировоград, 2010. – 40 с. – С. 3-4.
  12. Руденко С. Про жінку і вчителя / С. Руденко / Новгородківські вісті. – 2005. – № 3. – Шп. 3.
  13. Руденко С. Про чудових жінок чудової школи / С. Руденко / Новгородківські вісті. – 2005. – № 11. – Шп. 3.
  14. Руденко С. та ін. Cвіча учительського таланту / С. Руденко, І. Голубов, С. Бойко / Новгородківські вісті. – 2004. – № 12. – Шп. 4.
  15. Таланти Новгородківщини: педагог, науковець, поетеса [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://novgorodka.com.ua/blog/2017/01/30/talanti-novgorodkivshhini-pedagog-naukovec-poetesa/ .
  16. Яцейко В. І. «Моя пісня – то Пісня над Піснями… Наче молитва, лине із неба» [передмова] / В. І. Яцейко / І. О. Небелечук // Берег любові [вірші]. – Кропивницький : ТОВ «ПОЛІМЕД-Сервіс», 2016. – 137 с. – С. 8-10.

Учасник Всеукраїнських поетичних проектів, зокрема «Народжені вільними» (2016) (опублікування та презентація поетичних творів про події в Україні 2013-2017 років), «Він, Вона і війна» (2016) (опублікування та презентація поетичних творів про події в Україні 2013-2017 років) (опублікування та презентація поетичних творів про події в Україні 2013-2017 років), «Наша мова калинова» (2016) (опублікування та презентація поетичних творів про мову, країну, батьків, рідний край).

Учасник Всеукраїнського Благодійного Марафону «Подаруй серце солдату» і концертної програми в рамках Благодійного Марафону (2016-2017). Учасник Всеукраїнського народного мистецько-історичного фестивалю поезії та пісні «Українські передзвони» (2017), учасник Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Театр слова» (2017).

Член літературного об’єднання «Cвіточ» (з 2017 року).

На вірші написано декілька пісень, зокрема пісні народного артиста України, композитора Вячеслава Чорного.

Справжня поезія – це «неймовірне мереживо реального і віртуального світу, високих почуттів і особистих переживань, витонченості та простоти». Саме ці слова Тетяни Моклюк відображають сутність поетичної збірки «Берег любові».

«ПОЕЗІЯ – ЦЕ ЗАВЖДИ НЕПОВТОРНІСТЬ…»

«Українська Сапфо ХХІ століття, яскрава зірка нашої степової Еллади» – саме ці слова читаємо в передмові до збірки.

«Замріяна, таємнича, романтична жіноча душа!.. Сильно пишете, проникливо. Ви – справжня українська жінка з великою душею, нею пронизані ваші вірші. Можливо, читаючи такі чарівні вірші, повернуться в той цнотливий, мрійливий світ дитинства чи юності. Хочеться надіятися, що висока духовна краса врятує світ. Та все ж, картину Ви ще не завершили… Творіть! У Вас майстерно і талановито зʼявляються шедеври», – із відгуку Тетяни Олійник.

«Вам ВЕЛИКЕ СПАСИБІ (!), Ірино, за натхненну творчість адже без Вашої ініціативи, ми б і не наважилися підняти таку важливу, складну й актуальну тему (жіночої долі). Читача, котрому доводилося переживати щось подібне, і не раз, «зачепило», а так і має бути з хорошими віршами. Дуже гарно-чарівно-зворушливо», – зазначає Ярослав Запариняк.

Збірка присвячена темі любові до близьких людей і друзів. Провідною темою є тема кохання. Почуття, яким наділена людина, – величне, красиве, світле, що здатне примножувати сили на шляху подолання перешкод, підносити людину на вершину духовності, зцілювати й окрилювати її. Ця книжка особлива. Це той берег, де людині затишно, тепло, дитинно-щемливо, куди вона, незважаючи на відстані прожитих років, повертається постійно, куди вона лине думками, спогадами, мріями. Це те місце, що, ніби ковток джерельної води, живить із середини. У збірці зібрані вірші, присвячені дорогим людям. Ліричній героїні притаманна безмежна любов до рідних, друзів, навколишніх. Віршам властиві милозвучність, ліризм, чуттєвість. Крізь розлуку, біль, надію, віру, сподівання бачимо образ жінки з глибоким внутрішнім світом і світлою душею, котрá прагне щастя сама та бажає його всім людям. З особливим теплом поетеса говорить про друзів, яким присвятила віршовані рядки. Дивовижне мереживо чуттєвості, вірності, кохання, відчуття щастя, мов вишитий український рушник, розгорне читач, взявши до рук поетичну збірку, у якій побачить замріяно-ніжно-зворушливо-романтично-чарівний світ. Завдяки психологізму в поєднанні з ліризмом розкрито почуття, настрої, переживання ліричної героїні, яка постає перед читачем Жінкою-Берегинею краси, жіночності, добра, любові.

Відрадно констатувати, що власні поезії надихають композиторів. Так, відомі українські композитори Вячеслав Чорний і Микола Ведмедеря написали декілька пісень на мої вірші. Ось одна із них.

https://www.facebook.com/100007996782981/videos/1878211629122045/

Справжня поезія Зі збірки «Берег любові»

Зі збірки «Берег любові» Небеленчук

Марево Презентація книги Небеленчук

Презентація книги Небеленчук фото з длогу

Блог викладача кафедри ТіМСО Небеленчук

Оксамитом лягає стежина до хати (Ірина Небеленчук)

ДОДАТКИ

Додаток А

Зі збірки «Берег любові»

                 Марево

                                                           Мамі

Оксамитом лягає стежина до хати.

І від вітру схилився бузок під вікном.

Йде доріжкою мама мене зустрічати,

Прикриваючи плечі пуховим платком.

 

Огортає матусю крилом своїм осінь…

А із півночі знову вже суне гроза.

Уже з’їхав платок, розкуйовдились коси,

А в очах у матусі тремтить вже сльоза.

 

«Чом ти плачеш, матусю, ідучи до хвіртки?

І вже струшуєш сніг, перший сніг сивини…»

І стає на душі так нестерпно, так гірко:

Як же ж швидко пливуть повз матусю роки.

 

Я, матусю, зцілую твої всі сльозини,

Як в дитинстві колись припаду до грудей.

«Ми вже будемо разом з тобою віднині»…

Мені в шибку весня́ний настукував день.

 

               Поету і художнику

                                   Михайлу Митровці

Уже весня́ний вечір ніжно дихав,

На землю ніч спадала тихим дивним сном.

Берізка лиш зажурено і тихо

В задумі мріяла перед моїм вікном.

 

То небо малював ти, ліс і сонце,

Останній подих дивовижної зими.

То птаха, що на щастя до віконця

Злетів з розкішними і синіми крильми.

 

Хатки* ось заховалися за тином.

Ріка дрімає, що закутана у сніг.

У небо задивилися ялини.

І гори оповиті плетивом доріг.

 

Захоплено ти малював простори…

І край карпатський вкрила вечорова мла.

Дерева малював ти, луки, гори

У сяйві ніжності і вічного буття.

 

Все марила попід вікном берізка.

Збігав у неї сік краплиною сльози.

І гілочки, немов у юнки кіски,

У розквіті намалював її краси.

 

В буденності земного часу плину,

Із вірою мабýть, чекала все життя

Єдину намальовану картину,

Що в ній відбилася твоя палка душа.

Михайло Митровка. Прихід зими в Карпати. Масло. 2000 р

* Михайло Митровка. Прихід зими в Карпати. Масло. 2000 р.

           

            До вас…

Мене рвали на клапті й шматки розривали,

Розпинали, немов на важкому хресті.

Не здавалася я, лиш уперто вставала.

Несучи крізь життя усі перли святі.

 

По душі батогом моїй жорстко пройшлися,

Залишивши кривавий болючий в ній слід.

Не зуміли зламать мене, не спромоглися,

Не зірвали, неначе весня́ний той цвіт.

 

І неначе ножем, розрізали на шмаття,

І каміння кидали у спину мені.

Та палало сердéнько, немовби багаття,

Лише тільки добро квітувало в душі.

 

Ви гріхи почепили безжально на мене,

Не одне вкарбувавши у тіло тавро.

Лиш сердéнько палало у грудях вогнéнно,

Хоч у Всесвіт несло вже підбите крило.

 

Щиро дякую. Стрілись мені на дорозі,

Ви нещирі, зловтішні, недобрі, лихі.

Гартували словесні всі ваші погрози.

Ви мені залишили все ж вірність собі.

 

Пронесла крізь життя вашу добру науку.

Не збороли мій дух ваші злі язики.

І чим більше хотілось зламать мої руки –

Проростали сильніше добра колоски.

 

У душі і на тілі лишилися рани,

Та у мене є те, що не маєте ви:

Душа квітла, мов білі величнії канни –

Ніжні квіти любові, добра і краси.

 

***

Зі щічки Осінь скинула сльозу.

У небо задивилась світло-чисте.

Незайману її земну красу

Лиш гріло сонце ніжно-променисто.

 

Промінням гладило їй волосся

І пестило її устами ранків.

Зізнанням сонячним розлилося:

«Моя ти, люба, золотава бранко»…

 

Босóніж йду по вранішній росі.

Жоржина усміхнулась мені цвітом…

Сріблиться павутинка у косі,

Немов відгомін бабиного літа.

 

             ***

Затамувала подих я

Й поворухнутися боюся.

А в шибку вранішня зоря

Всміхалася. А я горнуся,

 

Мов пташка, до твоїх грудей.

Ще трішки відпочинь, коханий.

Хай сон твій не тривожить день,

Зоря не поспішає рання.

 

З дороги ти, втомивсь. Поспи –

Он сон гойдається на віях.

Ти йшов крізь зиму і сніги

І ніс свою небесну мрію.

 

Здійсниться хай скоріш вона –

В усмíшці неба так безхмарно…

І цілувала нас весна

Устами вишеньок духмяно.

***

У твій полон себе віддам я назавждú.

У жертву принесу себе для тебе,

Лише не загубилися б твої сліди,

Лише сльозами їх не змило б небо.

 

Щоб тільки голос твій звучав, мов джерело,

Щоб гріти у долонях твою ніжність.

І щоб любов, зігріта вірності крилом,

З тобою понесла б мене у вічність.

 

Іскриночки тепла твоїх сумних очей

Гойдаються в душі, немов перлинки.

В легкім серпанку світло-зоряних ночей

Духмяний трунок спити б до краплинки.

 

І ніжність. Подих. Дотик. Погляд. Щирість слів

Дарунком стали в тиші зимно-ранній,

Що мов відгомін тих осінньо-зрілих снів,

Немов пелюстки ніжного кохання.

***

Лягають срібноколірні пастелі1.

І білим пензликом холодної зими

Малює ніч на вікнах акварелі2

Казковий витвір дивовижної краси.

 

І Чейз3, і Хáссам4, Перронó5, Барóччі6

І все: весна і літо, осінь і зима…

На акварелях видно твої очі,

Що їх зобразити б зумів Едґар Деґа7.

 

Такі сумні вони, печально-ніжні,

Неначе сріблом притрусила їх зима.

Малює акварелі білосніжні,

І у мистецтві душу виклада сповна.

 

Де, любий, ти? В якім краю незнанім?..

Чи й ти, як я, спиваєш крапельки журби?

Чи й ти, як я, так палко ще кохаєш?

Іще не спиш серед нічної німоти?..

 

Мовчить зима. І срібні лиш пастелі

На вікна пензликом вночі кладе вона.

І виникають дивні акварелі…

Мов Перронó, Барóччі, Хáссама, Деґа.

_______________

1 Пасте́ль – 1) стерті в порошок сухі фарби; 2) техніка створення малюнку.

2 Акваре́ль – 1) розчинені у воді фарби; 2) техніка живопису.

3 Уільям Мéрріт Чейз – американський художник ХІХ-початку ХХ століття. Картини створював у техніці «пастель».

Чайльд Хáссам (Чайлд Хассм) – американський художник-імпресіоніст ХІХ-першої третини ХХ століття. Майстер живопису в техніці «акварель».

Жан-Батіст Перронó – французький гравер і художник ХVІІІ століття. Відомий майстер портрет в техніці «пастель».

6 Федеріко Барóччі – італійський художник середини ХVІ-початку ХVІІ століття. Картини створював у техніці «пастель».

7 Едґа́р Деґа́ – французький живописець, імпресіоніст ХІХ-початку ХХ століття. Відомий майстер портрету в техніці «пастель».

 

***

В неозорість ранків знов покличуть роси,

Полонини пісня, рíків водограй.

І мене поманить гуком стоголосим

За собою ніжно твій карпатський край.

 

Я вплету у коси квітки маків гарних

Та й босоніж в гори швидко побіжу.

І зустріне радо луків шир безкрайній…

Припаду до тебе пташкою. «Люблю», –

 

Прошепочуть губи. Засіяють очі,

Мов жаринки світлі теплого вогню…

У цілунку тиші і в серпанку ночі

Ми зустрінем разом вранішню зорю.

 

Усміхнеться ніжно просинь світанкова.

Піснею розбудить дзвінко водограй…

То мені на щастя дарував підкову

Дивовижно-гарний твій карпатський край.

 

***

– Про що Ви так замислилися, пані?

– Я думаю про Вас.

– Про мене?!

– Так, про Вас.

Притишене злегка звучить піано.

І я танцюю. Я танцюю з Вами вальс.

 

– Зі мною? Вальс?! Ну що Ви, справді, пані?

Не вмію танцювати я, хоча б й хотів.

– Та ні. Ви танцювали дуже гарно.

– То, може, у полоні Ваших дум і мрій?

 

– Ну що Ви, пане? В танці, мов на крилах,

Неслась із Вами я граційно, мов дівча.

І несказанно я була щаслива.

Мене уперше відпустила самота.

 

– Цікаво, пані, дуже так цікаво.

І Ви говорите, що то вже був не сон?

– Ні, пане, ні. Я з Вами танцювала.

І відчувала дотик Ваших я долонь.

 

***

І може десь у світі… Знаю, певне:

З тобою ми зустрінемось іще колись.

Я ж під дощем гуляла недаремно

І недаремно вчора ти мені наснивсь…

 

Алеями ходила, а сльозини

Сріблились на щоках краплинками дощу…

Ти цілував. А кетяг горобини

Горів незгасно, мовби спалахи вогню…

 

А ми стояли поряд. У долонях

Ти мою руку обережно так тримав.

Душа палала квітом, наче сонях,

Грайливо дощик на асфальті танцював.

 

Щасливі ми були удвох з тобою…

Під дивну музику осіннього дощу…

Та ти наснився знову мені вчора

Й осінній ранок лиш зціловував сльозу.

Додаток Б

Із останніх віршів

                      Дорога у вічність

Ріже очі сльоза – мак вплели у зелений вінок.

І пульсує від болю нестерпно, мов хвиля, аорта.

Із пелюсточок ніжних барвистих весня́них квіток

Простелилась доріжка від самого аеропорту.

 

А по ній, а по ній – нескінченний потік, мов струна,

І жінки, і дівчата, й бабусі – всі в чорних хустинах.

І пливе, мов та кача, над містом жахливо труна.

То прощалось воно із героєм моєї країни.

 

А війна, а війна, мов безжальний ковальський удар,

Усе б’є, усе б’є, мов набат, неймовірно у скроні.

Та палає, палає незгасний диявольський жар.

І від того в церквах плачуть кров’ю сторічні ікони.

 

Чи ж припинить хто-небудь це лихо криваве страшне?

Чи ж діждеться матусенька милого красеня-сина?

Хай горнило війни Україну нарешті мине,

Щоб не плúла, мов кача, над містом страшна домовина.

 

                  Свинцеві весни

Не співає весна вже квітучим світанком –

У боях полягли героїчно сини.

І сповита країна скорботним серпанком.

І від болю страждає в горнилі війни.

 

Скільки ж випало всьóго на долю солдату:

Бій, поранення, сльози і ночі без сну.

Побратимів ховати – пекельна потрата…

Хто ж накликав на нас оцю кляту війну?..

 

Вартування у зимних холодних окопах,

«Градів» свист, канонади і бліндажі…

Ось четвертий вже рік ворог кулями «кропить»

Наших доблесних воїнів на рубежі.

 

Вмить життя обірвалося і не воскресне.

Ти Героєм за Матінку-землю поліг…

Лиш свинцем гірко плакали зоряні весни.

І невтішно мовчав закривавлений сніг…

 

                         Лист Матусі

«…Ви пробачте, матусю, що пишу я вам дуже рідко.

Усе добре, матусю. Настала нарешті весна.

Як ви, мамо, живете? І як поживає там Квітка?

Чи забула, мабýть. Чи сумує без мене вона?

 

Як здоровиться, мамо? Як ваші, рідненька, коліна?

Чи все ж тáк допікають вони вам, матусю, вночі?

Уже, мамочко, скоро вбереться у шати калина.

Чорнобривці розквітнуть, гучніш задзвенять ручаї.

 

Як Бровко поживає? А Мурка? Тут чисте повітря…

Що там, мамо, горіх? Відійшов від обіймів зими?

Ви, матусю, не плачте. Усе добре, насправді. Повірте!

Заквітує Вкраїна без подиху тої війни.

 

У нас, мамо, навчання. Вже скоро, в наступному році

Я прийду»… Так писав із окопу матусі солдат.

І промóвчав про те, що у битві загинули хлопці

І блок-пост розбомбило нещадно системою «град».

 

І промóвчав про те, що від ран помирало ще троє,

І що в ранах в шпиталі лежать непритомні бійці…

Написав і згадав, як в дитинстві, в нерівнім двобою

Насадив «ворогам» «ліхтарі» і незгасні синці.

 

Тут війна. І не зовсім дитяча цікава забава.

Тут стріляють насправді. Тут кулі, поранення, кров…

Лиш би тільки здорова, ще й довго жила б рідна мама.

А бійці вже покажуть незгасну синівську любов.

 

Все питав про здоров’я, горóд. І нічого про себе!

Все писав і писав із окопу в цілунку весни…

Сніг зійшов. Гріло сонце. Дивилося лагідно небо…

А солдат писав лист… Й ніби зовсім немає війни…

Залишити відповідь