Розв’язання проблеми термінологічних адекватностей та інтерпретацій для формування понятійного апарату учнів на уроках історії.

 

Автори підручників усвідомлюють важливість засвоєння учнями історичних понять і термінів, але не завжди коректно реалізують це на сторінках власних книжок. Зокрема, не надають уваги можливим часовим змінам у сутності явищ, про які йдеться, та не орієнтуються на вікові особливості учнівського сприйняття. Формулювання деяких базових понять у курсі історії України недостатньо узгоджене з підручниками всесвітньої історії, а також підручниками для попередніх і наступних класів. Невід’ємною частиною сучасного підручника з історії є тлумачення історичних понять, однак при цьому не в повній мірі враховується вікові здібності учнів та принцип доступності. Особливі складнощі із тлумаченням понять виникають у підручниках для п’ятого класу, де учні щойно починають вивчати історію, тобто стикаються з великою кількістю термінів, які належить розтлумачити з врахуванням віку школяра.

Невідповідність тлумачень віковим можливостям учнів, використання заскладних для розуміння школярів формулювань. Передчасне введення терміну, для пояснення якого використовується ще невідоме учням поняття. Некоректність формулювань, коли для роз’яснення терміну вжито споріднене з ним слово чи поняття, як-от: “Індустріалізація – розбудова фабрик, заводів, залізниць та інших індустріальних об’єктів”. Окремого розгляду потребує проблема узгодження основних термінів у паралельно вживаних підручниках та в підручниках для різних класів. Передусім це стосується понять, що відбивають сутність історичних періодів. Не менш складною видається проблема ідентичності одного й того самого поняття у підручниках для різних класів. Розв’язання проблеми термінологічних адекватностей сприятиме пошуку адекватних визначень  та оцінок, що сприятиме підвищенню інформаційної компетентності учнів.

Для прикладу розглянемо дві теми шкільного курсу історії. Одну з історії України, іншу із всесвітньої історії. Однією з тем Української революції 1917 – 1921 рр. є «отаманщина». До речі, цей термін потрапив до програми ЗНО 2017 р з історії України, бо отаманщина як оригінальна форма суспільного руху періоду Директорії 1918 – 1919 рр. суттєво вплинула на засади внутрішньої та військової політики УНР 1919 року, негативно позначившись на результатах боротьби за державну незалежність.

Річ у тому, що термін «отаманщина» належить до категорії понять, які трактують як полісемантичні, дискусійні та багатошарові. Скористаюсь дослідженням О. Давлєтова і дозволю собі припустити, що як і фашизм термін «отаманщина» має декілька варіантів трактувань. У вступі до книги обгрунтовано, у якому саме значенні та контексті використовується поняття отаманщина і в якій історіографічній традиції. Однак і досі не втрачає актуальності дослідження під назвою «Отаманщина: трактування та зміст терміну».

Досліджувати це явище завжди було непросто, про що майбутніх істориків цікаво попередив Олександр Вишнівський. Цей учасник визвольної боротьби 1917 – 1921 рр., старшина 3-ої Залізної дивізії (який, до речі, відмовився називати себе «отаманом», хоча відповідав цьому рангу): «Реальне віддзеркалення тієї частини нашої історії, яка ввійшла до неї під назвою «отаманія» (синонім поняттю «отаманщина», може викликати (і я думаю викличе) у декого «скрегіт зубів», і на мою адресу посипляться закиди, що я мовляв кидаю пляму на непорушне «табу», а запальні опоненти закинуть мені навіть «сплямування повстанського руху» .

Серед сучасних дослідників отаманщини не існує єдиної точки зору на визначення цього терміну (як і серед членів авторського колективу цього видання). Річ у тому, що термін «отаманщина» належить до категорії понять, які трактують як багатозначні та дискусійні. Наприклад, у 90-х рр. частина дослідників почала ототожнювати поняття «повстанський рух» і «отаманщина». Почастішали спроби романтизувати це неоднозначне та суперечливе явище, чого раніше ніколи не було в українській історіографії, яка веде початок осмислення отаманщини ще з 30-х рр. ХХ ст .

Тому важко не погодитися з поглядами В. Солдатенка та В. Лободаєва, що ототожнення цих понять є цілковитою помилкою. Відмінності між повстанським рухом та отаманщиною детально розглядалися і в дисертації автора цього розділу. Погляди переважної більшості істориків на цю проблему вдало узагальнив В. Лободаєв: «повстанство є відкритим протистоянням ненависному політико-державному режиму, а отаманщина – явище, в основі якого складнощі відносин повстанців-отаманів зі своєю, принаймні формально визнаною, владою УНР – непокора, ігнорування і невиконання наказів, самоуправство на контрольованих отаманами територіях тощо» .

Доречним у цьому випадку буде також процитувати історика В. Солдатенка: «Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни «отаманщина і повстанство». Друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники іменувалися отаманами, які переслідували різні цілі (не стільки суспільні, скільки вузько корисні, а той індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати» . Зазначимо, що саме ототожнення цих понять зробило дослідження цієї проблематики справою інтригуючою та контроверсійною.

Цілком виправданими є намагання дослідників провести чітку межу між повстансько-партизанськими загонами, корисними для процесів державотворення, та подібними за формою формуваннями, які шкодили національному рухові. Яскравим прикладом може слугувати Черкащина, де поруч діяли загони холодноярців на чолі з В. Чучупаком – представниками героїчної сторінки українського повстанства на підтримку державності, а зовсім поруч, колишній сусід та союзник Свирид Коцур творив Чигиринську республіку ворожу до української державності.

Важливими для розуміння появи та поширення отаманщини є дві цитати. Перша належить, сотнику армії УНР Михайлу Середі, друга – історику Матвію Стахіву. М. Середа – автор численних біографічних нарисів постатей отаманів, зазначив: «Революційна хвиля, що в осені 1918 р. повалила гетьмана П. Скоропадського винесла на широкий простір дивних людей. Ніби за порогами з невідомих могил повиходили на заклик Петлюри в кармазинових жупанах, у червоних сап’янцях, в шапках з виндихи і шликами давні запорожці… Дідько їх знає, де вони напозичали військового досвіду, винайшли грошові засоби, все-таки зібрали біля себе численні легіони повстанців, з якими повели жорстоку боротьбу між собою, забувши про ті ідейні гасла, що були кинуті Головним Отаманом» .

М. Стахів у солідному дослідженні (кілька томів) «УНР у добу Директорії» писав про час зародження отаманщини: «до січня 1919 р. отаманщина в негативному значенні цього слова була рідким явищем. До початку січня 1919 року ми не маємо випадків бунту або непослуху командирів. Не було ніяких бешкетів або погромів Загальний ентузіазм національного повстання заглушував всі нездорові інстинкти в окремих одиницях». Для розуміння сутності отаманщини важливо з’ясувати час появи цього терміну. Отже, до грудня 1918 р. поняття «отаманщина» в жодному із джерел різного походження не фіксується, на відміну від звання отаман. Тоді як у лютому 1919 р. – поняття «отаманщина» (отаманія) вже активно використовується учасниками революційних подій та журналістами.

Дії українських повстанців у лавах Червоної армії, які також конфліктували з військовим керівництвом і вимагали особливих привілеїв для повстанців і повставали проти влади, позначалися терміном «партизанщина». В. Антонов-Овсєєнко прямо називав В. Боженко «червоним українським отаманом» . Спільні риси українських повстанців (а до цих двох груп більшовики додали ще й махновців) вони характеризували терміном «бАтьківщина». Л. Троцький писав про цілий феномен «українського професійного партизанства», який сформувався під впливом історичних чинників та революційної ситуації в Росії та Україні . Зокрема, на теренах Росії отаманщина поширилася на територіях, де традиційно діяли отаманські формування: Дон, Кубань, Сибір, Поволжя .

Але українська отаманщина мала свої особливості. Ніхто не ставить під сумнів час появи отаманщини – це протигетьманське повстання, коли в умовах відсутності регулярної армії під впливом історичних традицій (добровільні козацькі загони із виборними ватажками) Директорія мала сформовану повстанську армію, до якої долучилися й окремі регулярні частини на чолі з Є. Коновальцем, П. Болбочаном, В. Оскілком, А. Мельником, В. Тютюнником та деякими іншими командирами, які не були безпосередньо пов’язані з повстанським рухом. До речі, четверо із вище згаданих (окрім В. Оскілка) стали першими офіційними отаманами УНР.

Зазначимо, що кількість осіб, які називали себе отаманами в лавах армії УНР значно зросла після перемоги над Гетьманатом у грудні 1918 р. По-перше, це були повстанські ватажки, які за традицією називали себе отаманами (повстанські отамани), а по-друге отамани «офіційні», яких призначала Директорія. Чин отамана дорівнював рангу генерала та полковника! Отамани ще під час повстання були наділені значними повноваженнями Директорією та Головним Отаманом (часом це були різні документи), що в умовах військового часу виглядало зрозумілим та закономірним. Тому думка, що після перемоги над Гетьманатом отамани «верховодили зверху-донизу» і в Україні сформувалися «два осередки влади»: один уособлювала Директорія, а інший С. Петлюра – підтверджується історичними джерелами.

Крім того, повстанський рух мав різну політичну орієнтацію. Протягом всього революційного періоду на теренах України існували різні форми повстанського руху: анархо-комуністичний (махновський), національний (уенерівський), радянський (підтримували ідею українського націонал комунізму» .

Доречним у цьому випадку буде також процитувати історика В. Солдатенка: «Не можна погодитися і з тими авторами, які намагаються ототожнити терміни «отаманщина і повстанство». Друге поняття сутнісно відмінне, і лише на тій підставі, що керівники іменувалися отаманами, які переслідували різні цілі (не стільки суспільні, скільки вузько корисні, а той індивідуальні цілі, їх не можна урівнювати» . Зазначимо, що саме ототожнення цих понять зробило дослідження цієї проблематики справою інтригуючою та контроверсійною.

До речі, автори досліджень про повстанський рух свідомо чи несвідомо не використовують поняття «отаманщина» як тотожне і не ставлять собі за мету досліджувати вияви діяльності отаманів, спрямовані проти УНР, фокусуючись виключно на боротьбі повстанських загонів із ворожими до УНР політико-державним системам.

Важливими для розуміння появи та поширення отаманщини є дві цитати. Перша належить, сотнику армії УНР Михайлу Середі, друга – історику Матвію Стахіву. М. Середа – автор численних біографічних нарисів постатей отаманів, зазначив: «Революційна хвиля, що в осені 1918 р. повалила гетьмана П. Скоропадського винесла на широкий простір дивних людей. Ніби за порогами з невідомих могил повиходили на заклик Петлюри в кармазинових жупанах, у червоних сап’янцях, в шапках з виндихи і шликами давні запорожці… Дідько їх знає, де вони напозичали військового досвіду, винайшли грошові засоби, все-таки зібрали біля себе численні легіони повстанців, з якими повели жорстоку боротьбу між собою, забувши про ті ідейні гасла, що були кинуті Головним Отаманом» .

М. Стахів у солідному дослідженні (кілька томів) «УНР у добу Директорії» писав про час зародження отаманщини: «до січня 1919 р. отаманщина в негативному значенні цього слова була рідким явищем. До початку січня 1919 року ми не маємо випадків бунту або непослуху командирів. Не було ніяких бешкетів або погромів Загальний ентузіазм національного повстання заглушував всі нездорові інстинкти в окремих одиницях» .

Для розуміння сутності отаманщини важливо з’ясувати час появи цього терміну. Отже, до грудня 1918 р. поняття «отаманщина» в жодному із джерел різного походження не фіксується, на відміну від звання отаман. Тоді як у лютому 1919 р. – поняття «отаманщина» (отаманія) вже активно використовується учасниками революційних подій та журналістами.

Дії українських повстанців у лавах Червоної армії, які також конфліктували з військовим керівництвом і вимагали особливих привілеїв для повстанців і повставали проти влади, позначалися терміном «партизанщина». В. Антонов-Овсєєнко прямо називав В. Боженко «червоним українським отаманом». Спільні риси українських повстанців (а до цих двох груп більшовики додали ще й махновців) вони характеризували терміном «бАтьківщина». Л. Троцький писав про цілий феномен «українського професійного партизанства», який сформувався під впливом історичних чинників та революційної ситуації в Росії та Україні . Зокрема, на теренах Росії отаманщина поширилася на територіях, де традиційно діяли отаманські формування: Дон, Кубань, Сибір, Поволжя .

Але українська отаманщина мала свої особливості. Ніхто не ставить під сумнів час появи отаманщини – це протигетьманське повстання, коли в умовах відсутності регулярної армії під впливом історичних традицій (добровільні козацькі загони із виборними ватажками) Директорія мала сформовану повстанську армію, до якої долучилися й окремі регулярні частини на чолі з Є. Коновальцем, П. Болбочаном, В. Оскілком, А. Мельником, В. Тютюнником та деякими іншими командирами, які не були безпосередньо пов’язані з повстанським рухом. До речі, четверо із вище згаданих (окрім В. Оскілка) стали першими офіційними отаманами УНР.

Зазначимо, що кількість осіб, які називали себе отаманами в лавах армії УНР значно зросла після перемоги над Гетьманатом у грудні 1918 р. По-перше, це були повстанські ватажки, які за традицією називали себе отаманами (повстанські отамани), а по-друге отамани «офіційні», яких призначала Директорія. Чин отамана дорівнював рангу генерала та полковника! Отамани ще під час повстання були наділені значними повноваженнями Директорією та Головним Отаманом (часом це були різні документи), що в умовах військового часу виглядало зрозумілим та закономірним. Тому думка, що після перемоги над Гетьманатом отамани «верховодили зверху-донизу» і в Україні сформувалися «два осередки влади»: один уособлювала Директорія, а інший С. Петлюра – підтверджується історичними джерелами.

Історіографічна традиція подібного трактування, підкріплена аргументами та джерелами, існує в історичній науці від часу появи цього терміну в 1919 р.до сучасності. Підтвердження цьому праці сучасних істориків: С. Кульчицького, В. Солдатенка, Я. Грицака, В. Верстюка, C. Литвина, Л. Залізняка, Ф. Турченка, , В. В’ятровича та інших. Оцінити різні погляди істориків на трактування поняття «отаманщина» дозволяє грунтовне дослідження В. Щербатюка «Селянський повстанський рух в Україні: українська історіографія».

Зазначу, що аналіз історіографії проблеми використання поняття «отаманщина» здійснили, наприклад,В. Солдатенко та представник молодшого покоління українських істориків В. Лободаєв та вище згаданий В. Щербатюк. Зокрема, В. Солдатенко, аналізуючи праці Р. Коваля – історика-аматора, зазначив, що «останнім часом почастішали спроби романтизувати дуже складне і суперечливе явище отаманщини, замовчуючи тіньові сторони». Відзначивши напрям української історіографії, який виник наприкінці 90-х рр. і призвів до зміни розуміння поняття «отаманщина». У подібному контексті пише і В. Лободаєв, який розрізняє три підходи до розуміння поняття «отаманщина».  Міфологізований – Р. Коваля, критичний В. Солдатенка (додам і його опонентів С. Литвина та Ф. Турченка) та «компромісний»–  П. Захарченка.

Нагадую, що розуміння під терміном «отаманщина» деструктивних процесів Української революції розпочалося ще в 1920-х рр. і використовується в сучасності не лише Ю. Митрофаненком. Перелік авторів, які у подібному значенні використовують поняття «отаманщина» подано вище, а з повним списком можна ознайомитися на сторінках книги. Цікаво, що знаний історик Я. Грицак привернув увагу до впливу істориків та сучасників тої доби на розуміння негативної сутності отаманщини вояками УПА, які ретельно вивчали досвід попередніх визвольних змагань під впливом історіографії та мемуаристики 20-–30-х рр. і намагалися уникнути помилок учасників Української революції 1917 – 1920-х рр. Історик пише:«Над усім українським рухом тяжіли, ніби страшний жупел, спогади про анархію1919 р. («отаманію») (час поширення отаманщини Україною – Ю. М.), котра призвела до появи численних самозванних отаманів і батьків, чиї дії розколювали фронт проти спільного ворога».

Цікаво, що опонент Я. Грицака Л. Залізняк так само розуміє отаманщину. Відповідаючи на закиди Я. Грицака керівництву УПА стосовно жорстокості щодо своїх противників він пише: «централізація українського повстанського руху була адекватною і виправданою реакцією на розгул отаманщини та квазідемократії у визвольних змаганнях українців у 1917 – 1921 рр., якій призвели до трагічної поразки УНР».

Під впливом осмислення методів та результатів боротьби перших визвольних змагань вояки УПА запозичили для себе назву армії УНР 1921 р. УПА, але рішуче відмовилася від звання «отаман» й поборювали «отамана» Т. Бульбу- Боровця. Цікаво, що останній звинувачував в «отаманщині» саме УПА за розкол єдиного повстанського фронту.

Ну, і щоб остаточно розвіяти сумніви стосовно політичної спекуляції стосовно використання терміну «отаманщина» наведемо цитату людини далекої від політичних партій. Мова про митрополита УГКЦ А. Шептицького, який  у посланні під назвою «Про організацію парохій та громад» зазначив: «Найбільшою небезпекою є внутрішні роздори, поборювання себе взаємно і випливаюча з роздорів атаманщина, котра вже так багато причинилася до руїни і упадку наших подій при першій нашій спробі побудувати Українську Державу».

Привертає увагу ще один аспект цієї термінологічної проблематики. Є спроби протиставити один одному поняття «отаманщина» – як позитивне явище українського повстанства, а «отаманія» як поняття для визначення деструктивної риси повстанства. У добу Української революції 1917 – 1920-х рр. поняття «отаманщина» та «отаманія»  використовувалися як синоніми для позначення негативних явищ повстанського руху (а згодом і всього війська, політичного життя), а не як антоніми. Антонімом до поняття «отаманщина»при був саме повстанський рух. І. Мазепа (учасник Першого Зимового походу) так само розрізняв поняття «отаманщина» та «повстанський рух» . Зокрема, позитивно характеризуючи повстансько-партизанський рух, особливо Перший Зимовий похід, він зазначив, що «армія Зимового походу була вільна від пошести на отаманщину, бо в армії Зимового походу бачимо єдину волю командування, строгу дисципліну та послідовну вірність УНР». М. Омелянович-Павленко так само розрізняв ці поняття,а під «отаманщиною» розумів неузгодженість дій навіть у повстанських частинах. Наведу лише дві його цитати: «В армії знов повстає отаманщина: головнокомандуючий повстанцями Волох не виконує оперативних наказів командарма». Для характеристики повстанців Холодного Яру він уникнув поняття отаманщина, попри позитивну оцінку партизанів цієї організації. У негативному контексті для позначення неузгодженості дій повстанських загонів та невмінні координувати групові інтереси поняття «отаманщина» («отаманія») використовували учасники повстанського руху М. Дорошенко, Ф. Мелешко, «який запропонував в загоні такий порядок, «щоб уникнути «отаманії», М. Шляховий  і навіть Я. Орел-Гальчевський, попри його позитивне ставлення до повстанського руху.

Повстанство і отаманщину розрізняв також сам С. Петлюра, який згадував про симпатії до повстанців, але при цьому зазначав, що коли «отаманщина свою роль відслужила і свою службу виконала, то він почав різати її як сліпу кішку».

Отже, пропозиція окремих істориків використовувати для позначення деструктивних чинників повстанського руху поняття «отаманія» на противагу позитивному терміну «отаманщина» навряд чи відповідає історіографічній традиції та запропонованим ним самим законам логіки однокореневих слів «отаман» та «отаманія», які мають спільний корінь, але не мають спільного змісту. До речі, прийом Д. Архірейського не новий. Першим його запропонував ще в 2005 р. відомий дослідник повстанського руху Р. Коваль, який використав подібний підхід, вирішуючи проблему збереження позитивного змісту поняття «отаманщина» запропонував отаманів-державників називати отаманами, а отаманів-авантюристів та злочинців – «отаманчиками». У наукових колах подібні підходи підтримки не знайшли Р. Коваль є єдиним дослідником цієї теми, який наполегливо тримається думки, що поняття «отаманщина» слід використовувати виключно в позитивному сенсі, як до речі і Д. Архірейський. Інший авторитетний дослідник В. Щербатюк автор докторської дисертації «Селянський повстанський рух в Україні 1917 – 1921 рр.: українська історіографія» єдиної на цей час узагальнюючої праці з цієї проблематики допускає різні трактування поняття «отаманщина». Зазначу, що певні концептуальні розбіжності з Р. Ковалем з великою повагою ставлюся до його внеску в популяризацію повстанського руху та отаманщини. Цей дослідник змусив фахових істориків привернути увагу до цієї надзвичайно цікавої та актуальної проблеми.

У 2010 р. в м. Бердянськ відбулася наукова конференція на тему «Термінологічні проблеми сучасної історичної освіти», у якій взяв участь знаний дослідник доби Української революції В. Солдатенко з доповідю «Революційна доба 1917 – 1920 рр. в Україні: в пошуках термінологічних адекватностей». В. Солдатенко не обійшов увагою і проблему використання терміну «отаманщина». Він зазначив, що «дуже часто невмотивовано ототожнюються поняття «отаманщина» та «повстанський рух». насправді вони дуже різняться між собою, мають своє смислове, змістовне навантаження. Це все ж рівновеликі, навіть різнопорядкові явища».

Поняття отаман використовується для позначення форми (виборний командир (повстанський отаман) або призначений Директорією. А «отаманщина» або «отаманія» для характеристику змісту діяльності, що повною мірою відповідає історіографічній традиції використання цієї дефініції.

Цікавий підхід до трактування подібних до «отаманщини» понять запропонувала відомий історик Н. Яковенко. Вона відносить такі терміни до «зв’язкових понять» – тобто абстрактних історіографічних термінів, яким у дійсності не відповідає жоден фізично наявний об’єкт, а тим часом вони викликають стійкі асоціації із щонайширшим колом явищ і подій .

Але попри складність однозначного визначення сутності отаманщини спробую таки запропонувати свій варіант, використовуючи досвід білоруського історика В. Космача при трактуванні поняття «фашизм». Отже, «отаманщина – це збірний термін для позначення суспільних рухів на теренах Російської імперії, супутне явище і наслідок революційної доби 1917 – 1920-х рр., яке грунтується на історичних традиціях козацького самоврядування». Під дефініцією «українська отаманщина» слід мати на увазі своєрідні риси цього явища в Україні, бо ж використовуються поняття «українське козацтво», «донське козацтво» або «сибірська отаманщина» – доволі поширений термін у російській історіографії[4].  Під «українською отаманщиною» слід розуміти явище Української революції доби Директорії (1918 – 1920 рр.(відмінне від махновщини), яке виникло на грунті козацької традиції та під впливом революційної ситуації 1917 – 1919 рр. Основна риса – непідпорядкування владі УНР, незважаючи на її офіційне визнання.

Не позбавлена термінологічних невідповідностей та інтерпретацій трактування понять і в шкільному курсі всесвітньої історії. Зокрема, доцент Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Олександр Ковальков проаналізував тему участі СРСР у громадянській війні в Афганістані.

Зокрема, О. Ковальков звернув увагу, що втручання СРСР в громадянську війну в Афганістані автори також називають то “введенням” (“Щойно трапилася можливість насадити комуністичний режим на південних кордонах СРСР, брежнєвське керівництво, не вагаючись, у грудні 1979 р. наказало радянській армії увійти в суверенний Афганістан”; радянські війська “увійшли до Афганістану” “для підтримки прокомуністичного режиму НДПА”, то “вторгненням”.

Автори слушно вказують, що “присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу”, “принесла на афганську землю чисельні жертви і руйнування”. Аналізуючи наслідки війни, автори цього посібника уже традиційно головну увагу приділили міжнародній реакції на дії Москви. Окрім просто констатації спричиненого діями Кремля зриву розрядки, учні можуть прочитати і про жорстку реакцію Президента США Дж. Картера, і про результати обговорення “афганського питання” на січневій 1980 р. сесії ГА ООН, і про реакцію КНР, Пакистану й Ірану, і про бойкот московської Олімпіади-80, і навіть про розкол комуністичного табору внаслідок осуду дій радянського керівництва європейськими лівими партіями [3, сс. 129, 349]. Нарешті, вперше зроблена спроба визначення “ціни” Афганістану для СРСР (згадані 15 тис. загиблих, а також зазначено, що війна “лягла важким тягарем на шкутильгаючу економіку Радянського Союзу”). Окрім того, саме на СРСР автори покладають відповідальність за конфлікт в Афганістані, який тривав до початку ХХІ ст.

Наступне видання цього ж підручника побачило світ у 2005 р. Матеріал, присвячений радянсько-афганським відносинам, викладений в цьому виданні, майже аналогічний попередньому, проте є незначні відмінності, незначні за обсягом, проте не за змістовим наповненням. Так, відсутнє речення з попереднього видання, котре торкається впливу війни в Афганістані на радянську економіку. Так само вилучено абзац, присвячений міжнародній реакції на радянській дії в грудні 1979 року. Щоправда, тут автори їх чітко визначають як “радянську інтервенцію”.

Два підручники побачили світ в 2011 р. Т.В. Ладиченко в пункті “Радянсько-афганська війна” (§ 27) не вказує ані на причини, ані на передумови того, що відбулося, на думку автора, 27 грудня 1979 р. Сама ця дата вказана у підручнику як дата “радянської інтервенції до Афганістану”, яка розпочалася “введенням до цієї країни 100 тисячного “обмеженого” контингенту радянських військ” [5, с. 183]. Звертаємо увагу, що терміни “введення” і “інтервенція” вжиті на одній сторінці тексту. Нижче можна прочитати, що “керівництво СРСР виправдовувало введення радянських військ до Афганістану різними причинами…” Якими? Не зрозуміло. Жодного слова також немає про результати, наслідки десятилітньої війни для СРСР, Афганістану і світу в цілому.

Не менше запитань викликає і підручник І. Щупака.. Афганська криза розглядається в розділах, присвячених історії СРСР і міжнародних відносин, у той час як в розділі, присвяченому історії країн Сходу, Афганістану взагалі не знайшлося місця. Окрім суто фактичних ляпів (знову “введення” військ датується 27 грудня 1979 р., а також твердження про те, що саме після цього “НАТО приймає рішення про розміщення в Західній Європі ракет середньої дальності, націлених на СРСР” [6, с. 144]) знову спостерігаємо плутанину в термінології. Грудневі події 1979 р. визначаються то як “введення військ”, то як “інтервенція”.

На нашу думку, не зовсім зрозумілою для учня має бути і пояснення цих дій з боку СРСР. “Авантюрна політика нового (Якого? Про це немає жодного слова – О.К.) афганського керівництва, яке взялося будувати соціалізм у цій ісламській країні супроводжувалася посиленням репресій та викликала наростаючий опір моджахедів (Хто це такі? Також без пояснень – О.К.). Своїх сил для придушення опору опозиції кабульському режиму не вистачало. Його керівники звернулися по допомогу до СРСР. Радянські війська ввійшли в Афганістан наприкінці грудня 1979 р. Радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамблея ООН…”. З прочитаного може скластися враження, що запрошення (їх дійсно було близько 20-ти) мали офіційний і легітимний характер. Тоді за що засуджувати дії СРСР в ООН, якщо вони узгоджені з урядом суверенної держави? Але ж саме радянські війська усунули від влади тих “керівників” які їх запрошували і привели до влади Бабрака Кармаля, який ніяк не міг запрошувати до Афганістану Радянську Армію (у той час він офіційно був послом Демократичної республіки Афганістан в Чехословаччині, а в грудні перебував у Москві як приватна особа )! Це питання давно вирішене науковцями, всерйоз ці “запрошення” давно ніхто не розглядає, тож навіщо забивати дітям голови порожньою і суперечливою інформацією?

Серед наслідків радянського втручання в афганську кризу знову знаходимо лише речення про зрив розв’язки. Як війна вплинула на СРСР – жодного слова! Так само, що очевидно, нічого не сказано про вплив цих подій на Афганістан.

Для своєрідного порівняння звернемося до того, як подається ця тема учням російських шкіл. Так, автор підручника зі всесвітньої історії О.С. Сороко-Цюпа [7] квітневі події 1978 р. в Кабулі називає “революцією”, а саму афганську кризу – “неоголошеною війною в Афганістані як проявом амбіцій СРСР і США”. Дії СРСР визнаються “порушенням гельсінських угод” і такими, які призвели до “повороту до конфронтації” Цим і обмежується висвітлення однієї з ключових подій міжнародного життя ХХ ст.

В іншому підручнику зі всесвітньої історії (2007) Афганістану взагалі не знайшлося місця! Читаємо лише про “введення” туди радянських військ, що викликало “панічні настрої у Вашингтоні” . І все!

Набагато більше уваги війні в Афганістані приділили автори підручника з історії Росії, який, до слова, став переможцем конкурсу зі створення підручників з новітньої вітчизняної історії для загальноосвітніх закладів РФ на замовлення Міністерства освіти.

Передумови і мотиви дій Москви висвітлені авторами підручника лаконічно. “В 1978 р. в Афганістані внаслідок перевороту до влади прийшла група офіцерів і радикально налаштованих інтелігентів, яка заявила про свою відданість ідеям соціалізму. Радянське керівництво вирішило, що виник шанс на розширення системи союзів СРСР.

В умовах загострення міжплемінних конфліктів і початку громадянської війни в Афганістані його революційні лідери все настійливіше зверталися до СРСР за військовою допомогою. У грудні 1979 р. радянські керівники прийняли рішення про направлення військ до Афганістану” [9, с. 350]. Звертаємо увагу на термін “направлення”, який не часто вживається науковцями і який виглядає безбарвно-нейтральним в підручнику для старшокласників.

Більш цілісним є визначення наслідків дій кремлівського керівництва. “Негативні наслідки вчинених дій були дуже значними. СРСР втягнувся в криваву громадянську війну в Афганістані, в якій загинуло понад 14 тис. радянських військовослужбовців, понад 50 тис. були поранені і повернулися на Батьківщину інвалідами, понад 400 тис. втратили здоров’я… Ця війна лягла додатковим тягарем на радянську економіку, стала причиною підспудного бродіння в суспільстві. По мірі того, як вона затягувалася, приносячи втрати, що наростали, все більше громадян СРСР сумнівалися в розумності політики, яку проводили лідери СРСР.

Конфлікт в Афганістані негативно позначився на міжнародному становищі Радянського Союзу. Більшість членів ООН, в тому числі держави, що не приєдналися, засудили дії СРСР, розцінивши їх як агресивні. В США була заморожена ратифікація Договору ОСВ-2…” . Разом із цим, автори уникають визначення впливу афганської епопеї на поглиблення кризи СРСР. Жодного слова немає про наслідки радянського втручання на Афганістан і афганське суспільство.

Куди лаконічнішою є інтерпретація афганської епопеї на сторінках іншого підручника з історії Росії, виданого в рамках серії “МДУ – школі”. Вся інформація про втручання СРСР в афганську кризу зводиться до наступних сентенцій. “В цілях утримання своїх (Яких? Не зрозуміло! – О.К.) позицій в Афганістані Москва в 1979 р. прийняла рішення про введення туди “обмеженого контингенту радянських військ” (близько 200 тис. осіб) (Цифра абсолютно не зрозуміла – О.К.). СРСР виявився втягнутим у кровопролитну війну (З тексту не зрозуміло проти кого – О.К.), яка розгорнулася в маленькій азійській країні з патріархальним устроєм”.

Автор згадав про “вкрай хворобливу” реакцію міжнародної спільноти на дії Москви, яку “засудили переважна більшість членів ООН”. Щоправда, у виданні також згадано про рішення ІІ з’їзду народних депутатів СРСР, який засудив війну, яка в підручнику названа “неоголошеною”, в лапках. При цьому не вказано жодних наслідків десятирічної війни для СРСР.

Можна зробити проміжний висновок, що питання афганської кризи останньої чверті ХХ ст. та місця в ній СРСР в українських, а особливо в російських, шкільних підручниках присвячено недостатньо уваги. Інформація подається епізодично, подекуди безсистемно і з кричущими фактологічними помилками та замовчуваннями. Говорити про можливість отримання цілісної й адекватної інформації про одну із найбільш знакових та резонансних подій міжнародного життя доби “холодної війни” одинадцятикласником української (а тим більше російської) школи не доводиться.

Однією з найбільш важливих проблем є тлумачення та визначення грудневої акції Кремля. В переважній більшості підручників автори послуговуються терміном “введення” військ, в одному випадку зустрічаємо нейтрально-сором’язливе “направлення” [9, с. 350] і лише в одному випадках зустрічаємо “вторгнення” і в двох – “інтервенція”, що є, по суті, синонімами. При цьому, не зважаючи на вжиті визначення, майже усі автори слушно говорять про те, що дії Москви мали ознаки злочину. Але ж з погляду міжнародного права і військової теорії “введення військ” розглядається як вступ військ однієї держави на територію іншої за згоди його уряду. Відповідно, це є легітимна з погляду міжнародного права дія і яка аж ніяк не може тлумачитися як “злочин”. Не даремно в радянській пропагандистській і науковій літературі саме так обґрунтовувалися дії Кремля. Проте після 1991 р. серйозні дослідники проблеми цим терміном не послуговуються. І 1991 рік – це не рік розпаду СРСР. У 1991 році вийшла робота за авторством Д. Гая і В. Снігерьова, котра здійснила переворот у вивченні афганської епопеї СРСР. Назва роботи – «Вторгнення» – сама по собі засвідчила про перехід до кардинального перегляду усталених оцінок тих подій.

Генерал-полковник В.А. Меримський, заступник начальника Оперативної групи Міноборони СРСР в Афганістані у 1979 – 1984 рр., згадував, що вже в грудні 1979 року ставив перед собою запитання: “Що ж відбулося, введення військ чи вторгнення?”. Можна припустити, що таке запитання ставили перед собою немало мислячих радянських офіцерів і політиків. Проте в науковий обіг термін “вторгненя” щодо війни в Афганістані ввели саме Д. Гай і В. Снігерьов. Дійсно, під вторгненням розуміють вступ збройних сил однієї держави на територію іншої держави без згоди його уряду. Відтак, вторгнення має розглядатися як акт агресії, інтервенції. І жодні “запрошення”, які дійсно мали місце (жодне з них не було задокументоване офіційно і не може розглядатися з правового погляду, при чому останні походили від Х. Аміна, якого радянські спецпризначенці знищили), не може зробити з “вторгнення” “введення”. А вторгнення – це дійсно міжнародний злочин, здійснений керівництвом СРСР, який справедливо був підданий осуду міжнародної громадськості.

Так само немає чіткості щодо того, який характер носило перебування ОКРВ в ДРА. Найбільш часто зустрічаємо дефініції “радянсько-афганська війна”, в одному випадку “неоголошена війна в Афганістані”. Перше визначення розмите і неточне. З нього випливає, що Радянський Союз як держава (“радянсько-”) воював проти Афганістану як держави (“афганська”). Але це не так. Можливо, “радянський народ” воював проти “афганського народу”? Такожж ні. Відтак, таке визначення, яке є найбільш часто вживаним і науковцями, є неточним. “Неоголошена війна в Афганістані” – це термін із радянського минулого, коли конфлікт в Афганістані тлумачився як спроба “світового імперіалізму і реакції” придушити “афганську революцію” через розв’язання агресії проти ДРА та СРСР, який афганську народну владу підтримував. Очевидно, що така трактовка подій сьогодні є застарілою і кон’юнктурною. На нашу думку, праві ті автори підручників, які подають афганську кризу під кутом зору громадянської війни, яка тривала ще до радянського вторгнення. Проте слід акцентувати увагу учнів на тому, що СРСР втрутився в цю громадянську війну на боці непопулярного режиму, який воював проти населення власної країни. Відтак, ОКРВ воював не проти якогось міфічного ворога (“моджахедів”), а проти афганського народу, який усіма силами боронив свою незалежність і відданість традиціям предків. І це не голослівні твердження, саме так цю війну бачили сотні радянських офіцерів і солдатів, які свої враження від неї виклали на сторінках мемуарів і щоденників.

Звернімо увагу на часто вживане нейтральне визначення “присутність” радянських військ”. Радянські війська не просто були там “присутні” (це на сторінках радянських газет і журналів вони будували школи, саджали дерева на Алеях дружби і розвозили борошно і сірники по кишлаках), вони передусім воювали. Воювали замість урядових військ, які зазвичай або уникали стріляти в своїх співплемінників з афганського опору, або взагалі переходили на їхній бік з радянською зброєю в руках. Радянські гарнізони стояли в столиці, а також в усіх провінційних і повітових містах. Вони контролювали усі стратегічні об’єкти і шляхи сполучення. А ще в Афганістані були тисячі радянських радників по лініях КПРС, ВЛКСМ, МВС, КДБ, Прикордонної служби та фактично усіх цивільних сфер управляння державою. Вони не лише “радили”, але й переймали на себе функції державного і адміністративного управління. Вони готували для афганського керівництва постанови рішення Революційної Ради, Пленумів ЦК НДПА і Політбюро ЦК НДПА, укази і постанови уряду й інших органів центральної влади. А потім самі ж контролювали їх виконання (а подекуди самі й виконували). І саме головне, в Афганістані, на території суверенної держави, СРСР захищав свої інтереси, задовольняв свої амбіції. А це є класичними ознаками окупації. І тому ті автори, які вживають цей термін  є абсолютно правими, хоча бажано аргументувати його використання фактами. До того ж, вживання на одній сторінці термінів “введення” військ і “окупація” сильно розмиває і нівелює останній термін.

Ми цілком свідомі того, що шкільна програма зі всесвітньої історії є об’ємною, а навчальних годин для її реалізації почати не вистачає. Але шкільний підручник з історії покликаний дати учневі цілісну і максимально наближену до історичних реалій картину минулого. З об’єктивними і виваженими оцінками. Адже для переважної більшості учнів загальноосвітньої школи (як і для переважної більшості громадян України) підручник з історії – це часто чи не єдина книга з історії, яка ним буде прочитана за життя. А історія як наука і навчальна дисципліна має й вагомий виховний потенціал, має сприяти формуванню громадянської позиції.

Comments

  1. Шановні читачі! На ваш розгляд подано текст, авторами якого є випускники історичного факультету Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Виниченка 1999, 2000 рр., а нині кандидати історичних наук. Митрофаненка Юрія Станіславовича (частина перша (про отаманщину)- старшого викладача КЗ “Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського” та доцента кафедри всесвітньої історії нині Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Виниченка Олександра Леонідовича Ковалькова(війна в Афганістані). Чекаємо відгуків! Запрошуємо до обговорення!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *