Боротьба за владу в Єлисаветі в січні-лютому 1919 р.

Ювілей подій Української революції 1917 – 1921 рр. викликає інтерес до подій столітньої давнини в Україні. Подібність цих процесів із сучасним етапом розвитку українського державотворення, який відбувається в умовах російської військової агресії та гострої внутрішньополітичної боротьби викликають постійний читацький та дослідницький інтерес до заявленої автором статті проблематики. Події на периферії не рідко залишаються поза увагою дослідників, натомість вони мали значний вплив на розвиток військово-стратегічної ситуації в Україні. Події, які розгорнулися в стратегічно вигідно розташованому Єлисавеграді, в самому центрі України, тому яскравий приклад.
В дослідженнях української історіографії а краєзнавців – це малодосліджений епізод Української революції 1917 – 1921 рр. Найбільшу увагу боротьбі за владу в Єлисаветі приділили більшовики в книзі спогадів «Роки боротьби на Зінов’ївщині», виданої з нагоди десятої річниці Жовтневого перевороту. Українські дослідники, які намагалися реконструювати ці події, використовували їхні спогади без залучення матеріалів преси та мемуарів українських вояків [2; 13]. Тому запропонована стаття є найбільш повною версією реконструкції подій, які відбулися в Єлисаветграді на початку 1919 р.
1919 рік розпочався для Єлисавета під синьо-жовтим прапором Директорії УНР. Нагадаємо, що ще з 1918 р. його населення відповідно до власних політичних уподобань продовжувало користуватися кількома назвами міста на Інгулі. Українці послуговувалися назвами Єлисавет, Лизавет, Лисавет, а росіяни трималися за Єлисаветград.
У 1918 р. Єлисавет після територіально-адміністративної реформи М. Грушевського від 6 березня 1918 р. вперше став адміністративним центром цілого краю: землі Низ. Однак ліквідації Центральної Ради не дала її ініціаторам запровадити її в життя. Але вже за Директорії наприкінці 1918 р. Єлисавет знову відновив статус військово-адміністративного центру. На початку 1919 р. Єлисавет був місцем, де перебували представники влади Херсонщини (Херсонської губернії) та її очільник Гордій Нянчур. У місті знаходився штаб Південно-Східної групи Дієвої армії УНР на чолі з Андрієм Гуленком, уродженцем Новоархангельська, який називав себе в той період Гулій (Гулий). Точне прізвище отамана та дату його народження вдалося встановити історику Олександру Чорному. Начальником військової залоги Єлисавета був Капуловський, військовим комендантом Карпяк. Органи влади УНР та штаб Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, редакція газети «Республіканець» розташувалися в центрі міста в готелях «Палас» та «Сівер», що на Дворцовій та Великій Перспективній вулицях. В часописі друкувалися накази командира групи та залоги. Його примірники вдалося виявити досліднику Роману Базаці в обласному архіві.
Поблизу функціонувала редакція анархістського видання «Набат» (на розі Дворцової та Інгульської (нині Декабристів). Крім того, в Єлисаветі видавалися й інші часописи: «Наша жизнь», «Друг народа», «Наше слово» та інші. Вони вміщували полемічні матеріали, тож ілюстрували різні погляди на революційні процеси, які вирували в країні.
На початку 1919 р. в Єлисаветі ще продовжувала діяти міська дума. Українська влада міста в особі начальника залоги намагалася проводити його українізацію, оскільки, попри потужні українські традиції, воно було доволі русифікованим. Зокрема, йдеться про відомі накази щодо заміни російськомовних табличок україномовними.
«Всім громадянам, крамницям, кіоскам протягом тижня замінити російські вивіски українськими. Той, хто не виконає буде покараний арештом, грошовою карою або закриттям крамниць» [6].
За іншим наказом російська грошова одиниці мала бути знищена або підлягали обміну за встановленим курсом. Крім цього, українська влада запропонувала ще один непопулярний у місті захід: ревізію сейфів та здачу золота державі за компенсацію. Як бачимо, революційна доцільність була мотивом діяльності всіх революціонерів – і російських, і українських. А гасло «Грабуй награбоване!» відповідало духу революційного періоду.
Матеріали українського часопису «Республіканець», що був рупором військової влади УНР, свідчать про боротьбу з погромницькою агітацією, про що свідчать накази командира залоги від 30 січня 1919 р. Документ закінчувався словами: «Хто не послухає цього наказу понесе тяжку кару» [7].
На сторінках українських єлисаветградських часописів друкувалися відомі митці. Зокрема, краєзнавцям вдалося відшукати вірш Олександра Олеся (1878-1944) «О дивний мент, о дивний час» який був надрукований у газеті «Наша хата» за 31 січня 1919 року. Газета з такою назвою виходила в Єлисаветграді у грудні 1918 – січні 1919 року. Розміщений вірш під «Листом до українських письменників і педагогів» Петра Тенянка, працівника Київської губерніальної народної управи. Цікаво, що в прижиттєвих збірках творів Олександра Олеся цей вірш не згадується, а у деяких радянських передруках його датували 1941 роком.
В січні 1919 р. в Єлисаветі тривало формування українських військових частин. Зокрема, цим займався Остап Копцюх. Він був людиною близькою до Василя Вишиваного. Але вже після відбуття УСС до Буковини, залишився в Єлисаветі та продовжив формування українських загонів. Зокрема, в січні 1919 р. газета «Друг народа» (проукраїнське видання) надрукувала оголошення про формування нової військової частини з цікавою назвою «Галицько-український полк ім. Богуна». До організації полку долучилася Тіна Книшенко (Харитина Пекарчук – виходець з Криму, корінна полька, вояк армії УНР, учасник Першого Зимового походу). Охочі вступити до полку могли ознайомитися з присягою [3].
Штаб полку знаходився в будівлі Кавалерійського училища (Козачої школи), що на розі Кавалерійської та Дворцової вулиць. На жаль, під час створення цього полку його засновники припустилися кадрових помилок. Так, Тіна Книшенко згадувала, що до військової частини потрапили підозрілі особистості, які виявилися більшовицькими агентами. Червоні мали своїх людей у цьому полку і скористалися цим під час боїв за Єлисавет у лютому 1919 р. [5].
Проникнення більшовицьких агентів до української військової частини ймовірно відбулося під час об’єднання Галицько-Українського полку ім. І. Богуна (інша назва 1-й Січовий Єлисаветградський) з 16-м пішим. За даними Ярослава Тинченка, обидва полки об’єдналися в один – 1-й Січовий Єлисаветградський на чолі з Остапом Копцюхом, якого помилково називали «Копцехом» [9]. Ще в січні 1919 р. до Єлисавета прибув навіть Курінь Гайдамаків Холодного Яру. Цей факт вдалося виявити харківському історику Сергію Луніну. [10]
«Елисаветград Командиру полку Січових стрільців Копцеху(тут помилка, йдеться про Остапа Копцюха – авт.). Повідомляється, що курінь гайдамаків Холодного Яру приєднається до вашого полку і входить Вам в підлеглість. О цім надіслано йому розпорядження. Київ 25/I 19 року. Нр 346. За начопервідділу Гугша полковник Левчук
Зауважимо, саме тоді розпочалися контакти галичанина Остапа Копцюха з холодноярцями, що мали цікавий та продуктивний зміст. Зокрема, в червні 1919 р. Остап Копцюх , перебуваючи в Холодному Яру, написав проект Конституції Української Трудової Республіки, під яким поставили свої підписи отамани Холодного Яру. Крім Богунівського полку, в січні 1919 р. в Єлисаветі було сформовано ще й кулеметний полк на чолі з Гаркушею. Прикро, але в боях з більшовиками останній діяв пасивно. Також за більшовицькими джерелами в місті перебував Курінь Смерті, який очолив Олександр Козубський (випускник Єлисаветградського кавалерійського училища). Його військова одиницяохороняла залізничний вокзал.
Отже, січень буремного 1919 р. виявився для мешканців Єлисавета місяцем доволі спокійним. А ось навколо міста кружляли повстанські загони різної політичної орієнтації. Україною ширилася отаманщина. Настрої отаманів, які в грудні 1918 р. підтримали Директорію, хитнулися в бік більшовиків, котрі обіцяли українську радянську владу! Місцева преса писала про махновські загони, які діяли під Бобринцем. Припускаю, що то була помилка тодішніх журналістів, які прийняли більшовиків за махновців, позаяк у січні 1919 р. ті перебували далеко від Єлисавета: під Катеринославом-Олександрівськом-Гуляйполем. Але бої під Бобринцем мали місце. Вояки армії УНР успішно стримували наступ прорадянських повстанців, поки успішно. Щоправда в цих боях загинув хоробрий український сотник Микола Вербицький, який проявив себе ще під час протигетьманського перевороту та в боях з німцями на залізничному вокзалі Єлисавета в грудні 1918 р. [1].
Тим часом достатньо спокійний для Єлисавета січень добігав кінця. Символічним був факт проголошення міста 31 січня 1919 р. в стані облоги («на осаднім положенії») Фронт невпинно наближався до міста на Інгулі й виник раніше, ніж цього очікували. На бік більшовиків перейшов отаман Никифор Григор’єв – яскравий представник української отаманщини. Ще перебуваючи в лавах армії УНР, він мав підпорядковуватися А. Гулію (Гуленку), отаману Південно-Східної групи, яка знаходилася в Єлисаветі, але нахабно заявив: «Ніякого Гулія і компанію не визнаю, а тільки мого друга отамана Петлюру»! Збереглися телеграми Андрія Гуленка, у яких він просить вище керівництво армії УНР видавати накази отаманам – подібним до Григор’єва – безпосередньо! [11; 12].
Матеріали єлисаветградського часопису «Друг народа» містять обмін телеграмами між С. Петлюрою та Н. Григор’євим. Отаман Григор’єв вимагав пояснень від С. Петлюри чому військо УНР не веде бойових дій проти Антанти (французькі та грецькі війська). На пояснення Головного Отамана, що це союзники, з якими ведуться перемовини, отаман Херсонщини та Таврії реагував з обуренням. Врешті решт амбітність Н. Григор’єва, його невдоволення зовнішньою політикою С. Петлюри призвело до переходу на бік більшовиків, що обернулося катастрофою для українського війська взимку 1919 р.
Спогади про наслідки такого вчинку Н.Григор’єва залишили вже згадана Т. Книшенко та … Володимир Сосюра, який у складі військової частини Дієвої армії УНР перебував у Знам’янці. Наведемо відповідний уривок зі спогадів В. Сосюри «Третя рота», який стосується цього епізоду.
«Знамянка. Лютий 1919 р. Кілька день ми стоїмо у Знам’янці. Нас оточили з усіх боків червоні…Григор’єв нас зрадив, перейшов на бік червоних… Його штаб на цукроварні… Відтіля його броньовик почав бити по Знам’янці…Григорє’в б’є по путі, що йде на Цвітково (Черкаська обл.), хоче розбити рейки». [8, с. 149].
Т. Книшенко, що під час зради Н.Григор’єва перебувала в Єлисаветі, згадувала: «На Херсонщині повстав отаман Григор’єв спільно з Юрієм Тютюнником. (Для Т.Книшенко особливо неприємним був факт співпраці з більшовиками Юрка Тютюнника, якого вона знала ще по «Просвіті» Сімферополя – авт.). Отже, й цей отаман почав наступати на Єлисаветград. Нам було ясно, що ми не встоїмо, бо 15 полк піхоти (напевне, 16-й – авт.) був непевний, а підтримки від нікого було чекати» [5].
На Єлисавет дійсно вели наступ частини григор’євців на чолі з Петром Ткаченком, якого письменник, вояк армії УНР Юрій Липа назвав «колишнім вантажником херсонського порту». Частина вояків УНР, напевне, залишили місто. В Єлисаветі активізувалося більшовицьке підпілля. Червоні починають готувати повстання проти влади УНР в Єлисаветі. Переворот розпочався в ніч з 1 на 2 лютого 1919 р. Т. Книшенко згадувала, що, передчуваючи небезпеку більшовицького заколоту, представники влади УНР скликали нараду в кімнаті коменданта в готелі «Сівер» (на розі Великої Перспективної та Верхньої Донської), «щоб застановитись над ситуацією та вирішити, що нам робити». Скористаємося повним варіантом колоритних спогадів Т. Книшенко: «Нарада тільки почалася, коли на дворі почулися стріли й окрики: «Да здравствует совєтская власть!». Як пізніше виявилося, робітники заводу Ельворті разом з місцевими жидами, зачуваючи близькість більшовиків зробили переворот» [5].
Під «жидами» Т.Книшенко мала на увазі місцевих більшовиків, які мали свої людей навіть в українських військових частинах. Т. Книшенко в дусі часу помилково вважала всіх євреїв Єлисавета більшовиками, що було далеко від істини. Найкраще, це ілюструвала фраза старого равіна кинута Троцькому на його твердження, що він, Бронштейн, «себе євреєм не вважає»! Реве сумно промовив: «Революцію роблять Троцькі, а страждають Бронштейни». Доля батька Троцького цьому яскравий приклад. Революція, демоном якої був його син, позбавила батька статків, власності, здоров’я. Він ледь не втратив життя, бо за батьком самого Троцького полювали всі вороги більшовиків. Цікаво, що вони називали Давида Троцького «батьком царя Троцького».
Та повернемося до Єлисавета. Початок більшовицького перевороту виявився для більшовиків вдалим. У збірці спогадів «Роки боротьби» вони лишили змістовий опис початку повстання.
«1-го лютого увечері було прийнято рішення здійснити повстання в місті, за допомоги відданих більшовикам військових частин (Мова про військових українських частин, які були розагітовані більшовиками – Ю.М.). Про переворот з інших політичних партій в місті ніхто не знав (Напевне мова про анархістів, які були союзниками більшовиків, а також меншовиків, які були ворогами УНР – авт.). На засіданні був присутній Копеловський» [2].
Капуловський – начальник військової залоги УНР в Єлисаветі, якого більшовики назвали заступником коменданта міста. Капуловський симпатизував Н. Григор’єву, тому підтримав більшовицький заколот. Йому запропонували посаду коменданта міста, але він відмовився, хоча й продовжив співпрацю з більшовиками.
Червоні захопили приміщення союзу «Металіст» на Петрівський вулиці (нині Шевченка) в будинку Остроухової. В Єлисаветграді розпочалися вуличні бої, про які детально писала газета «Наша жизнь» [4]. До більшовиків приєдналися вояки українських полків, які повідомили, що на боці УНР лишився лише полк О. Копцюха, який вони назвали «галицьким», курінь смерті О. Козубського на вокзалі та частина кулеметної роти. Більшовиків підтримала частина залоги, кулеметний полк оголосив про нейтралітет. Червоні також розраховували, що єлисаветградці, які записалися до полків УНР, виступлять на їхньому боці та захоплять центральну частину міста. Крім того, більшовики мали артилерію, яка розташовувалася на фортечних валах, тобто в тилу в сил Директорії. Центральну частину міста мав захопити загін Тихона Колєснікова, який мусив роззброїти найбільш боєздатний полк Копцюха та заарештувати представників влади УНР у Єлисаветі. Їх мали підтримати радянські повстанці з Лелеківки та слобідки Миколаївки і захопити вокзал. Також планувалося використати кавалерію та дезорганізуватичастини, які ще залишалися вірними УНР. Початок повстання більшовики призначили на п’яту ранку.
Частковоцей план вдалося реалізувати. Тіна Книшенко та Григорій Нянчур – представники влади УНР були заарештовані більшовиками. Капуловський – комендант міста перейшов на сторону більшовиків. Певно, що А. Гулія на момент більшовицького перевороту в Єлисаветі, вже не було, бо про його участь у боях на вулицях міста в лютому 1919 р. ніхто не згадував. 1-й Січовий полк Гаркуші, який базувався в Московських казармах (будівлі військової частини на сучасній вул. Шевченка) оголосив нейтралітет або, як тоді казали, «лузгав насіння».
Тим часом в Єлисаветі розпочалися вуличні бої, які супроводжувалися єврейським погромом. Владу УНР в Єлисаветі запекло боронив Галицько-Український полк ім. Богуна на чолі з доктором права галичанином Остапом Копцюхом. Ймовірно, що саме тут перше бойове хрещення в боях з більшовиками отримав Курінь гайдамаків Холодного Яру. Бої за Єлисавет тривали протягом 2 – 5 лютого. Ворожі сили базувалися в центрі міста, тому сутички охопили головні вулиці: Дворцову та Велику Перспективну. Більшовики захопили частину артилерії УНР та відправили її з вокзалу до фортеці, яка стала для них стратегічним опорним пунктом в боях за Єлисавет.Червоним вдалося вибити українських вояків з центральної частини міста та залізничного вокзалу. Але «курінь смерті» Козубського зберіг під контролем товарну станцію, фактично контролюючи залізницю.
На цьому успіхи більшовиків завершилися, а надвечір вони вже втратили контроль над містом. Чому? Червоні визнали, що, незважаючи на успішний початок, повстання було погано організоване. Газетярі «Нашей жизни» повідомляли, що всюди відчувалася неорганізованість та розгубленість. Цим скористався О. Копцюх, який зібрав надвечір боєздатний загін з 50 осіб та розпочав контрнаступ. Йому вдалося захопити Єлисаветградське кавалерійське училище та наявні в ньому кулемети. До Галицько-Українського полку нарешті приєдналися кулеметники Гаркуші з 1-го Єлисаветградського Січового полку. Спільними силами вояки Директорії розпочали наступ Дворцовою, вибили більшовиків з готелю «Палас» та захопили приміщення думи, що знаходилася поруч на Міському бульварі. Роботі органів самоврядування Єлисавета, який зберігав нейтралітет та опікувався організацією життя в місті, українські полки не перешкоджали. Воякам УНР вдалося відтіснити більшовиків до фортеці св. Єлисавети. Вранці 3 лютого сили Директорії відновили владу в Єлисаветі, за більшовиками лишалися лише околиці міста поблизу фортеці. Успішному контрнаступу сил Директорії посприяли чутки, що владу в місті захопили євреї, яких охороняє «жидівська міліція». Українські полки роззброїли комітети домової охорони та міліцію, якиих підозрювали в симпатіях до більшовиків. У помешканнях більшовиків та євреїв розпочалися обшуки, шукали зброю. Журналісти «Нашей жизни» писали, що спочатку вони були коректними та організованими, але поступово втрачали порядок. Вмушені обшуки поступилися місцем грабіжницько-анархічним прийомам, які перетворилися на погром! На жаль, командирам обох українських частин не вдалося ані втримати свої вояків від погрому, ані зупинити погромників [4].
Погром намагалася припинити міська дума Єлисавета та частина міліціонерів. Члени думи підкреслили, що вони поза політикою, а свою задачу вбачали виключно в спокої громадян міста та охороні їхньої власності. Хоча й натякнули, що погром викликала значна кількість євреїв серед більшовиків. Керівники думи вступили в переговори з командирами українських частин Копцюхом та Гаркушею та просили їх припинити погром. Старшини опинилися в складній ситуації. Серед погромників було чимало їх вояків, в яких відмовлялися стріляти товариші по зброї. Нарешті Копцюх з Гаркушею виділили козаків для припинення погрому, посиливши їх панцерником.
Рішуче з погромниками боролися міліціонери Єлисавета, яких не встигли роззброїти. Вони підпорядковувалися думі, тому, дотримуючись нейтралітету у війні між політичними противниками, зупиняли погром. Особливо відзначився начміл Бутлеров, який заволодів панцерником і розганяв погромників. Як відзначили члени думи, Бутлеров «виявився на висоті та самовіддано захищав місто», за що отримав від членів думи Єлисавета подяку. Спільними зусиллями погром зупинили, грабунок крамниць припинився, хоча окремі випадки траплялися.
5 лютого 1919 р. більшовики отримали підкріплення та розпочали контрнаступ, підтриманий артилерією Данілова з району фортеці. Цікаво, що сигналом для наступу були церковні дзвони, якими скористалися атеїсти-більшовики. По вулиці Велика Пермська наступали загони озброєних робітників заводу Бургардта. Наступ підтримали повстанці з Губівки та Лозуватки. Більшовикам вдалося зосередити ці сили в одному районі Єлисавета, тому наступ вийшов чисельний та концентрований. Тим часом на вокзал (це інша частина міста) прибули ешелони Петра Ткаченка, які раніше захопили Знам’янку. Загони П. Ткаченка підлягали Н. Григор’єву. Українська діячка Тіна Книшенко об’єктивно згадувала про причини відступу українських військ з міста: «На Єлисаветград наближався наступом отаман Григор’єв. Ми обрахували наші сили: нас було надто мало, щоб прийняти бій. Тому рішили негайний відворот. Поїзду вистачило тільки частині, іншим прийшлося йти пішки. Прямували ми через Новоукраїнку, Помітну, Голту в напрямі на Балту, щоб з’єднатися з іншими частинами та скріпити фронт проти отамана Григор’єва». [5]
5 лютого 1919 р. більшовики остаточно оволоділи Єлисаветом. Війська Ткаченка заспокоювали містян, мовляв погрому не допустять. Щоправда григор’євців більшовики швидко відправили з міста, взувши їх у валянки, на фронт під Одесу , Миколаїв та Херсон, де тривали бої з французами та греками. «Дайош угля на греків та французів наступати!» стало гаслом повстанців. Замість дров та вугілля повстанці отримали … валянки! Повстанців гарно зустріли та провели, про що з подякою згадував їх отаман П. Ткаченко. Після успішних боїв з французами та греками під Одесою, коли григор’євці відбили в французів три танки, він надіслав до Єлисавета колоритнутелеграму: «Наші хлопці вашими валянками танку взяли». [2]
Тим часом місто оговтувалося від вуличних боїв. Серед вбитих були військові, цивільне населення, жертви єврейськихпогромів. Дума обіцяла взяти на себе всі витрати з поховання загиблих. 7 лютого 1919 р. в місті відбулося поховання жертв боротьби за владу. Всього поховали 14 осіб, хоча жертв могло бути більше.
Після перемоги збройного повстання на бік більшовиків перейшли члени небільшовицьких соціалістичних партій. Більшовики вперше захопили владу в Раді робітничих, селянських та солдатських депутатів, де вони ніколи не мали політичної переваги. До переобраного виконкому потрапило 16 осіб: 15 комуністів, 1 – лівий есер. Міська дум Єлисавету, яка деякий час продовжувала діяти поруч з Радою, згодом була розпущена. Замість української назви міста Єлисавет більшовики повернулися до його російського варіанту Єлисаветград!
Тим часом більшовицька влада ширилася Єлисаветчиною та прилеглими теренами. В лютому-березні 1919 р. комуністи захопили стратегічно важливі Знам’янку та Помічну, яку вперто боронив вже згадуваний курінь смерті Козубського. В лютому 1919 р. Олександрію спільно з григор’євцями здобули Червоні козаки під командою 1-го корпусу Віталія Примакова. До кінця березня більшовики оволоділи західними районами сучасної Кіровоградщини.
Швидким успіхам більшовиків сприяли кілька чинників. По-перше, зрада Н. Григор’єва, яка змінили баланс сил на користь більшовиків. По-друге, відступ регулярних сил УНР на південь та захід. По-третє, пасивність українського селянства, яке зайняло вичікувальну позицію під впливом агітації більшовиків та поширенням серед них радянських гасел. Отамани українських повстанців а селянство – рушійна сил їх загонів повірили цим деклараціям, і фактично дозволили більшовикам захопити Україну.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *