Барановська Т.І. ВНЕСОК І.Г. ТКАЧЕНКА В РОЗВИТОК ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД ДИДАКТИЧНИХ ОСНОВ ПРОВЕДЕННЯ УРОКІВ ТРУДОВОГО Й ВИРОБНИЧОГО НАВЧАННЯ, ОСВІТНЬОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ТА АНДРАГОГІКИ

У статті висвітлений внесок Івана Гуровича Ткаченка в розвиток теоретичних засад дидактики, освітнього менеджменту та андрагогіки, розглянуто збагачення теорії і практики трудового навчання і виховання, проаналізовані дидактичні основи проведення уроків трудового та виробничого навчання, окреслені науково-методичні засади трудової підготовки учнів сільської школи, визначені удосконалені дидактичні умови ефективності навчання, викладені новаторські педагогічні ідеї та погляд на підготовку досвідчених педагогів.

Ключові слова: дидактика, теорія та практика навчання і виховання, трудове навчання, вимоги до змісту уроку, педагогічна діяльність вчителя, освіта дорослих.

In the article have been illustrated the contribution of Ivan Gurovych Tkachenko to the development of the theoretical foundations of didactics, educational management and andragogy, the enrichment of the theory and practice of labor education and education is analyzed, didactic bases of carring out  lessons of labor and manufacture  training are analyzed, scientific and methodical principles of labor training of rural school students are defined, determined improved didactic conditions for the effective of teaching, set out innovative pedagogical ideas and a view on the training of experienced teachers.

Key words: didactics, theory and practice of teaching and upbringing, labor training, requirements to the content of the lesson, teachers’ teaching activity, adult education.

Постановка проблеми. У реалізації освітніх завдань провідна роль належить педагогу, який має працювати на рівні сучасних вимог, постійно удосконалюючи, розвиваючи і збагачуючи свою професійну компетентність, інноваційну культуру. Для становлення професіоналізму необхідно не тільки по-новому вчити, а й по-новому вчитися, бути в постійному творчому пошуку.

З метою пошуку творчих підходів до вирішення проблем навчального процесу, виявлення нових носіїв інноваційних ідей, популяризації педагогічних знахідок, новаторських прийомів і форм роботи ми розглянемо внесок вчителя-новатора Івана Гуровича Ткаченка. І.Ткаченко – ініціатор організації учнівських навчально-виробничих бригад, таборів праці старшокласників, наукових товариств. Іван Гурович розробляв актуальні проблеми управління школою, здійснював дослідження у галузі дидактики, талановитий вчений у галузі педагогіки і психології. Його активна реформаторська діяльність в освітній сфері привертала увагу як науковців, так і педагогів-практиків на батьківщині та за її межами. Вона залишається актуальною та значимою і сьогодні.

Виклад основного матеріалу дослідження. Багаторічна історія навчальних закладів Кіровоградщини є яскравим прикладом поєднання досвіду та новаторства, плідної співпраці дітей та дорослих, пошуку цікавих ідей, створення неповторної атмосфери щасливого дитинства, яку учні проносять протягом усього життя.

Якщо переглянути історію педагогічної освіти 60-х-80-х років, то помітно, що Кіровоградщина завжди була попереду щодо різноманітних підходів у галузі освіти. Підтвердженням цього є сміливі неординарні пошуки ще в 1867 році Миколи Федоровського у навчанні грамоти і професії в Єлисаветградському ремісничо-грамотному училищі (єдиному такому закладі царської Росії); стежинки Софії Русової в дошкільному вихованні; перші кроки становлення А. Макаренка на теренах цього краю; неординарні підходи до навчально-виховного процесу в 50-70 рр. минулого століття (В.Сухомлинський, О.Хмура, А.Рєзник, І.Ткаченко, Ф.Оксанич); це і досвід випереджуючого переходу від 7-річної до 8-річної освіти (Созонівська, Аджамська та Кіровоградська № 25 восьмирічні школи, Павлиська середня та ін.); першість у створенні міжшкільних майстерень (1962), міжшкільних навчально-виробничих комбінатів (Гайворон, Новоукраїнка, Олександрія, Войнівка, Вільшанка) (1964); перехід на модернізований зміст освіти в 70-ті роки; це й експериментальні підходи до розробки наукових основ диференціації навчання в старших класах (О.Хмура і його помічники в школах м. Кіровограда) і пізніше в початкових класах (Світлана Логачевська). Це той фон, де вмілим порадником, науковим керівником був Василь Сухомлинський [16, с.3].

Не дивно, що у Василя Сухомлинського з’явилися послідовники. Один з них – вчитель-новатор Іван Ткаченко, який творчо працював на Кіровоградщині.

Мета. Дослідити внесок І.Ткаченка в розвиток теоретичних засад дидактики, освітнього менеджменту та андрагогіки.

Пригадаємо, що термін дидактика походить від грецького слова didaktikos — навчаючий і didasko – вивчаючий. Вперше термін дидактика був введений у використання в Німеччині у 1613 р. Саме тоді Кристоф Хельвіг та Йохим Юнг, аналізуючи діяльність відомого мовознавця і прихиль­ника навчання рідною мовою Вольфганга Ратке (1572 – 1635), підго­тували “Короткий звіт з дидактики, або Мистецтво навчання Ратихія”. Вже з назви роботи випливає, що автори трактували дидактику як мистецтво навчання.

Аналогічним чином трактував це поняття і Я.А.Коменський (1592 – 1670) у своєму знаменитому творі “Велика дидактика, або Універсальне мистецтво навчати всіх усьому”. Однак, Коменський вважав, що дидактика є не лише мистецтво навчання, але й виховання.

Іншими словами — дидактика – це наука про навчання і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, організацію, досягнуті результати [3].

Предметом дидактики є процеси освіти і навчання, які нерозривно пов’язані з вихованням і є його органічною складовою. Суспільство постійно турбується про те, щоб накопичений попередніми поколіннями досвід, знання, уміння, навички, найбільш надійними і плідними шляхами і засобами засвоювались молодими підростаючими поколіннями.

Зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання.

Так, значний внесок у розробку теорії та практики навчання і виховання школярів зробив український вчений-педагог Іван Гурович Ткаченко (1919–1994) – Герой Соціалістичної Праці, заслужений учитель України, друг і послідовник Василя Олександровича Сухомлинського, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Кіровоградського державного педагогічного інституту, старший науковий співробітник лабораторії трудового виховання і профорієнтації учнів сільської школи науково-дослідного Інституту педагогіки України, депутат Верховної Ради УРСР, кавалер багатьох орденів і медалей. Протягом 35 років він очолював Богданівську середню школу № 1 Знам’янського району Кіровоградської області й присвятив усе своє життя практичній і теоретичній педагогічній діяльності [8, с.5]. Завдяки Івану Гуровичу діяльність цієї школи відзначалася продуманістю системи трудового виховання, яке було провідним у навчально-виховному процесі, спрямування на психологічну і практичну підготовку кваліфікованих робітників сільськогосподарського господарства [6, с.48-49].

Довгі роки Іван Гурович товаришував із Василем Сухомлинським, із яким у нього збігалися погляди й думки. Вони були талановитими педагогами-новаторами. І.Ткаченко написав понад 30 наукових праць, присвячених впровадженню різних аспектів педагогічної спадщини відомого земляка і колеги В.Сухомлинського.

І.Г.Ткаченко – це педагог, який створив цілісну новаторську педагогічну систему та зробив вагомий внесок в розвиток педагогічної науки і практики. З-під його пера вийшло 8 книг та понад 200 статей.

Після призначення в 1944 р. Івана Гуровича директором Богданівської середньої школи № 1, у цій сільській школі почала панувати висока культура педагогічного управління й самоуправління, глибока наукова думка, плідно функціонували навчальні лабораторії і різнопрофільні майстерні, навчально-дослідні ділянки, теплиці, сад, діяли учнівські виробничі бригади, наукові товариства, різноманітні технічні гуртки [4].

Іван Гурович Ткаченко упродовж двадцятирічної успішної експериментальної роботи апробував ефективну модель сільської школи, де трудове виховання і трудова підготовка здійснювалися на уроках з основ природничих наук та сільськогосподарського виробництва, у навчально-дослідному господарстві учнівської виробничої бригади, в інтернаціональних таборах праці й відпочинку, при проведенні шкільних свят, утвердженні трудових традицій. Педагог-новатор збагатив теорію і практику трудового навчання і виховання, розробив дидактичні основи проведення уроків трудового й виробничого навчання, організаційно-педагогічні умови діяльності учнівського наукового товариства «Юний дослідник», продуктивної праці школярів [5, с. 45].

Ось що можна сказати про науково-методичні засади трудової підготовки учнів сільської школи.

Провідні напрями:

– обґрунтування навчально-виробничої діяльності учнівської бригади як складової навчально-виховного процесу;

– визначення змісту системи трудового навчання і виховання: у процесі вивчення основ наук, зокрема предметів природничо-математичного циклу; в позакласній роботі; у процесі праці на виробництві; у творчих колективах; у родинах школярів;

– організаційно-методичне вдосконалення форм трудового навчання і виховання;

– добір і обґрунтування видів праці відповідно до віку, здоров’я, індивідуальних особливостей учнів як вирішальної умови розвитку їх природних здібностей.

– розробка і апробація програми навчально-виробничої практики відповідно до провідних тенденцій розвитку агропромислового комплексу і конкретних умов роботи місцевого господарства.

– обґрунтування та створення відповідної навчально-виробничої бази.

Дидактика. Авторські інноваційні моделі уроків трудового й виробничого навчання.

Форми організації трудової діяльності. Перспективні трудові завдання. Практичні роботи. Виставки дитячих робіт. Навчальні екскурсії. Самостійні спостереження за визначеною темою. Домашні завдання дослідницького (пошукового) характеру. Уроки трудового та виробничого навчання. Експерименти. Практичні, пізнавальні та творчі завдання. Лабораторно-практичні заняття. Виробничі досліди. Монтажно-демонтажні роботи як індивідуальні, так і групові. Технічні гуртки. Наукові товариства. Навчально-виробнича практика. Діяльність у різних галузях сільського господарства.

І.Г. Ткаченку належить вагомий доробок з удосконалення дидактичних умов ефективності навчання.

Працюючи над структурою уроку, добираючи види навчальних завдань, розміщуючи їх на логічних етапах уроку, – наголошує І.Г.Ткаченко, – учитель повинен пам’ятати, що чуттєве пізнання і абстрактне мислення єдині, їх спільною основою є практика [13, с. 13].

Як свідчить дослідження, склад і зміст дидактичних принципів залежить від специфіки навчальних закладів, від вікових особливостей суб’єктів навчання, від їхньої професійної спрямованості. Наприклад, А.Кондратюк підкреслює актуальність принципу зв’язку теорії та практики. Відомо, що теорія та практика у навчанні – дві невідривно пов’язані боки єдиного процесу пізнання. У ході навчання майбутній спеціаліст повинен засвоїти не тільки теоретичний матеріал, але й оволодіти способами його застосування на практиці, навчитися ефективно використовувати його у практичній діяльності [11].

Педагог-новатор розглядав урок як джерело наукової інформації, що містить повний обсяг знань, оволодіння якими формує науковий світогляд учнів і готує їх до трудової діяльності.

В основу авторської концепції покладені такі закономірності: взаємозв’язок навчання,виховання і розвитку учня; єдність навчання і виховання; перехід навчання в самонавчання, а виховання у самовиховання.

Урок не тільки процес навчання, а й процес пізнання – утверджував власною творчою лабораторією І.Г.Ткаченко. Він збільшував кількість видів наукової інформації і майстерно використовував слово учителя, експеримент, лабораторні роботи, виробництво, кіно, радіо, телебачення.

Забезпечував на уроці двосторонню діяльність учителя, який навчає, і учня, який вчиться; єдність теорії і практики у процесі реалізації навчальних завдань. І.Г.Ткаченко збільшував обсяг самостійних робіт у навчальному процесі. У кожній самостійній роботі передбачав формування практичних умінь і навичок загального і конкретного характеру, які мали загальноосвітнє значення, зв’язок з трудовою підготовкою. Він підсилив міжпредметні зв’язки, шукав шлях активізації навчальної трудової діяльності учнів, спонукав учителів до самоосвітньої роботи. Особливу увагу І.Г.Ткаченко приділив розробці методики уроків формування вмінь і навичок (уроків тренувальних вправ), уроків-семінарів, контрольно-залікових уроків.

Як бачимо, ще у 80-ті роки І.Г.Ткаченко сміливо долав стереотипи у навчанні, випробовував принципово нові дидактичні підходи до уроку, з елементами проблемного навчання, використовував диференціацію та індивідуальні завдання. Будучи «генератором» ідей, вміло і творчо керував шкільним колективом, створював умови для пошукової роботи вчителів, сприяв їх творчому зростанню.

«Практична участь учителів у проведенні експериментально-педагогічних досліджень, – стверджував він, – є одним з ефективних засобів забезпечення їхньої наукової ерудиції і вдосконалення педагогічної майстерності». Ткаченко наголошує на ролі і місці керівника закладу у плеканні вчителя. «… тільки директор-дослідник може навчити і виховати вчителя-дослідника, тільки вчитель-дослідник може навчити своїх вихованців мистецтву самостійної роботи над першоджерелами наукової інформації» [12, с. 38-39]. Він плідно співпрацював з різними науковцями.

Дитина в системі виховання, упровадженій у Богданівській школі, передусім – об’єкт любові та піклування, об’єкт виховання. У цій системі зовнішній педагогічний вплив на дитину організовувався таким чином, щоб пробуджувати внутрішні сили, стимулювати прагнення до саморозвитку, створюючи для цього умови та можливості [7, с.114].

Розглянемо детальніше новаторські педагогічні ідеї Івана Ткаченка.

Окрім впровадження системи трудового навчання та виховання, І.Г.Ткаченко працював над проблемою забезпечення дидактичних умов ефективності навчання в процесі пізнавальної діяльності учнів на уроці.

Пріоритетними серед них вважав такі:

— наукова організація праці на всіх етапах уроку;

— поєднання проблемності в навчанні з науковою інформацією знань, створення оптимальних ситуацій для пошукової діяльності учнів;

— диференціація навчання в процесі уроку відповідно до психологічних особливостей кожної особистості;

— проектування всіх можливих варіантів діяльності кожного учня у проблемній ситуації;

— аналіз навчального матеріалу з різних кутів зору: наукового, психологічного, логічного, дидактичного і виховного, добір вправ і задач, які найповніше розкривають тему й мету уроку [14, с.488].

І.Г. Ткаченко убачав науковий і виховний зміст уроку в тому, щоб виховувати любов до знань, розвивати постійне прагнення до їх поповнення і збагачення. Для забезпечення практичного здійснення цієї мети педагог сформулював п’ять вимог до змісту уроків. Вони передбачають:

— єдність наукових і психологічних основ уроку на основі чуттєвого і логічного пізнання;

— створення проблемних ситуацій на всіх етапах уроку, особливо на тому етапі, де вивчається новий матеріал;

— використання наочності, яка має пояснювати та ілюструвати певне поняття, закон, правило, закономірність тощо, та її форма і зміст мають викликати потребу в логічному абстрактному мисленні учнів;

— диференціація в навчанні, яка спирається на індивідуальні особливості учня і водночас розвиває їх;

— роль і значення домашнього завдання, яке своєрідно повторює увесь процес і зміст уроку [14, с. 288-289].

Педагог вважав: «Диференціація та індивідуалізація навчання під час уроку …є однією з необхідних умов глибокого засвоєння учнями основ наук і виховання любові до знань» [12, с. 53].

Завдяки вищеназваним чітко визначеним умовам забезпечується ефективність протікання навчально-виховного процесу.

Як методист Київського інституту вдосконалення кваліфікації учителів Іван Гурович прагнув донести до вчителів не тільки досвід свого педагогічного колективу, а й педагогів інших шкіл. Івана Гуровича у Кіровоградському обласному інституті удосконалення вчителів вважали талановитим методистом-наставником, вчителем дорослих

Виходячи з того, що термін «дидактика» є загально науковим для педагогіки і андрагогіки (педагогіки дорослих), теоретичні основи навчання дорослих можна позначити як «дидактика дорослих». Таке поняття зустрічаємо в працях польських вчених Ф.Урбанчика («Основні проблеми дидактики дорослих», 1965), Л.Туроса («Андрагогіка», 1978), Я.Новака (1981), К.Войцеховського («Енциклопедія освіти і культури дорослих», 1986); німецьких дослідників В.Ніггеманна, Г.Шнайдера (1975); науковців радянського періоду А.Даринського, Ю.Кулюткіна (1972). Використання означеного терміну відстежуємо в роботах російських вчених сучасності Т.Василькової, С.Змеєєва, І.Колесникової, М.Махліна, В.Подобеда, Є.Тонконогої [10].

Вищеназвані автори розкривають теоретико-методологічні засади дидактики дорослих, визначають і коментують її предмет і завдання, основні категорії; обґрунтовують принципи навчання дорослих; формулюють підходи до конструювання змісту освіти дорослих, вибору ефективних форм і методів навчання тощо.

Дидактика дорослих, за польським виданням «Енциклопедія освіти і культури дорослих» (1986), трактується як теорія виховання, просвіти, освіти дорослих та теоретичні аспекти цієї освіти.

Інакше кажучи, завдання дидактики – розробка технології підвищення функціональної грамотності дорослої людини через її навчання і виховання у процесі учіння [1, с. 65].

К.Ушинський вказав на необхідність застосування в навчанні дорослих різних засобів наочності (моделей, взірців матеріалів, планів, малюнків, картин). Високо цінував розповідь за навчальною картиною, зазначаючи, що цей метод «має більше переваг перед найкрасномовнішими розповідями без картин» [15, с. 506].

«До якого б типу не належала школа дорослих, – узагальнював в «Енциклопедії позашкільної освіти» Є.Мединський, – вона ставить собі завданням не стільки накопичення тієї чи іншої суми знань, скільки загальний розвиток людини» [9, с. 84].

Отже, дидактичні ідеї, висловлені в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, орієнтували педагогів на встановлення зв’язку навчання з навколишнім життям, безпосередньою діяльністю дорослої людини, пріоритет прикладного значення у відборі навчального матеріалу. Теоретики і практики освіти дорослих закликали турбуватися про розумовий розвиток дорослих учнів, обґрунтовували необхідність формування у них умінь порівнювати, аналізувати і узагальнювати явища навколишнього життя, критично оцінювати їх і встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Велися пошуки підвищення самостійності й активності дорослих учнів.

Як і попередники, сучасні вчені велику роль у навчанні дорослих відводять принципу зв’язку теорії з практикою.

У повсякденному житті, будучи вчителем і директором, І.Ткаченко завжди вважав головним у своїй діяльності людяне ставлення до дітей і дорослих. Гуманне суспільство зможуть побудувати лише гуманні, добрі, мудрі люди, а виховати таких людей – тільки розумні вчителі, які не лише приймають ідеї гуманної педагогіки, а й володіють її інструментарієм.

У 1970 році кабінет школознавства вивчив досвід його управлінської діяльності й узагальнив у буклеті під назвою «Наставник учителів». А у 1971 році з метою вивчення і впровадження досвіду І.Ткаченка вже була створена обласна школа передового педагогічного досвіду директорів опорних шкіл області. Її слухачами стали 35 кращих керівників шкіл, які проявляли інтерес до інноваційних процесів в освіті, до впровадження досягнень науки у навчально-виховний процес.

Педагогічну діяльність учителя він розглядав як специфічний процес, що складається із певних елементів, взаємопов’язаних у своєрідне структурне ціле систему психологічних і педагогічних дій, які характеризують особистість учителя, його ідейну зрілість, чітко виявлене професійне спрямування, знання основ наук, знання психології, володіння педагогічною майстерністю.

Підготувати педагога, вважав Іван Гурович, – сформувати в нього систему знань та якостей особистості, які потрібні для виконання різноманітних функцій професійної педагогічної діяльності. Інтегративним показником досягнення таких якостей є особистісна самореалізація вчителя. Саме вона забезпечує інтенсивне соціально-професійне функціонування педагогічного процесу.

З особливою увагою ставився директор школи до досвідчених педагогів. Найдосвідченіших учителів залучав до науково-педагогічних досліджень, сприяв тому, щоб школа для них була творчою лабораторією.

До його школи линули за досвідом колеги з тодішнього Союзу та із-за кордону. А повчитися було чому. При Богданівській школі діяла справжня наукова лабораторія з конкретних предметних методик, школа керівних кадрів, якою Іван Гурович керував упродовж двох десятиліть і виховав цілу творчих учителів та талановитих керівників освітянської ниви.

Справді новаторським є внесок І. Г. Ткаченка в розробку актуальних проблем управління школою.

Дослідження, із другої третини минулого століття, незаперечно доводять прямий зв’язок між управлінням і ефективністю керованого процесу, якістю результатів керованої діяльності. Таким чином, ми можемо казати про управління і та особливий вид управлінської діяльності – менеджмент, який є частиною – управління.

Аналіз новітніх літературних джерел свідчить, що менеджмент в освіті (педагогічний менеджмент) це комплекс принципів, методів, організаційних форм і технологічних прийомів управління навчально-виховним та навчально-пізнавальним процесами, спрямованих на підвищення ефективності таких процесів в умовах розвитку ринку освітніх послуг.

Мету управлінської діяльності Ткаченко вбачав у цілеспрямованому вихованні учителя-дослідника. У цьому зв’язку Іван Гурович не тільки висловив ідею про створення на базі опорних шкіл науково-практичних лабораторій на громадських засадах для здійснення досліджень у галузі дидактики, а й на конкретному досвіді своєї школи він впроваджував у практику досягнення психологічної і педагогічної науки. Це є надзвичайно значущим та актуальним і для сучасної української школи.

Аналіз наукової літератури підтверджує, що актуальні для теперішнього періоду питання дидактики дорослих мають давні історичні корені. У ході зіставного аналізу підходів учених сучасності (Т.Василькової, С.Змеєва, М.Махліна, В.Подобеда, Ф.Урбанчика, ін.) та педагогів другої половини ХІХ – початку ХХ століття (К.Ушинського, Є.Вахтерової, В.Гермоніуса, Є.Мединського, ін.) до трактування теоретичних засад навчання дорослих виявляємо ідентичність в обґрунтуванні таких принципів навчання дорослих, як: пріоритет розвивального навчання; опори на досвід дорослого учня, встановлення зв’язку навчання з навколишнім життям та безпосередньою діяльністю дорослої людини; індивідуалізація навчання; стимулювання самостійності й активності дорослих учнів як основи їх подальшої самоосвітньої праці.

Висновки. Отже, в контексті модернізаційних змін у національній системі освіти і виховання освітня діяльність і педагогічна спадщина І. Г. Ткаченка набувають особливого значення, адже він, як педагог-новатор, став творцем педагогічної системи сьогоднішнього дня, яка перебуває в органічній взаємодії з педагогічною системою В. О. Сухомлинського [2, с. 59].

Іван Гурович для сучасної школи розробив теорію і практику трудового навчання і виховання, її основні принципи, форми та методи. Його теоретичні розробки як учителя-гуманіста, присвячуються виявленню і впровадженню науково обґрунтованого змісту навчального матеріалу і організаційних форм та методів передачі його учням у сфері поєднання знань з основ наук і трудового навчання.

Відповідно, великий внесок І.Г.Ткаченка в післядипломну освіту директорів шкіл Кіровоградської області, досвід керівництва ним протягом двох десятиріч обласною школою передового педагогічного досвіду керівників опорних шкіл дало можливість обґрунтувати складні проблеми психолого-педагогічної науки.

Список використаних джерел

  1. Encyklopedia oświaty i kultury dorosłych. Pod. red. Kazimjerza Wojciechowskiego przy wspόłpracy Czesława Mariarza i Jadwigi Nowak. – Wrocław. Warszawa. Krakόw. Gdansk Łodz. Zakład Narodowy Imenia Ossolińskich. Wydawnictwo, 1986. – 456 s.
  2. Войтко В.В. Особистісно-орієнтований підхід до трудового виховання дітей «групи ризику» у спадщині І.Г.Ткаченка / В.В.Войтко // Наукові записки. – Випуск 131.– Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2014. –55 с. – Серія: Педагогічні науки.
  3. Зайченко І.В. Педагогіка: підручник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://pidruchniki.com/16591226/pedagogika/didaktika.
  4. Іван Гурович Ткаченко [Електронний ресурс] // КЗ Миронівська ЗОШ I-III ст. № 3 Миронівської районної ради. – Режим доступу: http://myronivka-school3.edukit.kiev.ua/korisni_posilannya/vidatni_pedagogi_svitu/ivan_gurovich_tkachenko/
  5. Калініченко Н.А. Уроки історії: Трудової підготовки учнів у авторських сільських школах В.О.Сухомлинського, І.Г.Ткаченка, О.А.Захаренка (друга половина XX століття) / Н.А. Калініченко // Наукові записки. – Випуск 120.–– Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2013. – 45 с. – Серія: Педагогічні науки.
  6. Капраль М. Іван Ткаченко, Федір Оксанич як послідовники видатного українського педагога Василя Сухомлинського / М. Капраль // Освітній простір. Глобальні, регіональні та інформаційні аспекти. – Чернівці: Черемош, 2010. – №1. – С.48-49.
  7. Кунашенко Н.Г. Розвиток обдарованості учнів у школі І.Г.Ткаченка та сучасний освітній практиці / Н.Г. Кунашенко // Наукові записки / Ред. кол.: В.В. Радул, С.П. Величко та ін. –Випуск 131. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2014. – 274 с. – (Серія: Педагогічні науки).
  8. Максимчук О.В. Система трудового виховання в педагогічній спадщині І.Г.Ткаченка: автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.01 / О.В. Максимчук; Кіровоградський держ. педагогічний ун-т ім. В. Винниченка. – Кіровоград, 2002. – 27 с.
  9. Медынский Е.Н. Энциклопедия внешкольного образования / Е.Н.Медынский // Энциклопедия внешкольного образования в 3 т. Основные виды содействия внешкольному образованию. – М.: Госиздат, – Т 2. – 167 с.
  10. Ничкало Н.Г. Андрагогіка в системі педагогічних наук / Нелля Ничкало // Освіта дорослих: теорія, досвід, перспективи: зб. наук. пр. – К.; Випуск 1. – Ніжин : ПП Лисенко М.М., 2009. – С.7-20.
  11. Педагогика / А.П.Кондратюк. – 2-е изд. – К.: Вища школа, 1982. – 384 с.
  12. Ткаченко І.Г. Богданівська середня школа імені В.І.Леніна / І.Г.Ткаченко. – К.: Рад. школа, 1975. – 276 с.
  13. Ткаченко І.Г.: навчання, пізнання, творчість / І.Г. Ткаченко. – Знам’янка: Районний методичний кабінет, 1990. – 26 с.
  14. Українська педагогіка в персоналіях У 2 т. / О.В. Сухомлинська. – К.: Либідь, 2005. – Т 2. – 550 с.
  15. Ушинський К.Д. Воскресные школы / К.Д.Ушинский // Собр.соч. в 11 т. – М-Л.: АПН РСФСР, 1948. Т – 655 с.
  16. Хижняк Б. Василь Сухомлинський і кіровоградці / Б. Хижняк // Вечірня газета. – 2005.– 21 січня. – С. 3.

Відомості про автора:

Барановська Тетяна Іванівна, методист. Державний навчальний заклад «Олександрійський професійний ліцей»,

м. Олександрія, Кіровоградська область

 

Comments

  1. Дійсно дуже актуальний досвід для впровадження у сучасній педагогіці.

  2. Ви знаєте,ми і зараз дивимось і сприймаємо постать І.Г.Ткаченка як активного співучасника у вирішенні наших сучасних соціально-педагогічних проблем державної ваги.І ще не одне покоління він буде залишатися не тільки нашим наставником, а й сучасником майбутніх поколінь педагогів.Сьогодні ми використовуємо у своїй роботі і екскурсії в природу,і екскурсії на виробництво( спостереження та проведення дослідів ),рухливі ігри на свіжому повітрі, телепередачі та кінофільми,слухання музики,практичні заняття в майстерні

  3. Сучасна педагогіка усвідомлює необхідність, важливість впровадження досвіду такого педагога-новатора як І.Г. Ткаченко. Його спадщина є невичерпною криницею для сучасної педагогічної системи.

  4. Сучасна педагогіка усвідомлює необхідність, важливість впровадження досвіду такого педагога-новатора як І.Г. Ткаченко. Його спадщина є невичерпною криницею для сучасної педагогічної системи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *