Літературознавча концепція аналізу художнього твору

Шкільний аналіз художнього твору суттєво відрізняється від накового. У 5-7 класах вчитель лише уводить учнів у шкільний предмет, даючи основні теоретичні поняття, складаючи низку запитань, спрямованих спочатку на розуміння змісту, а згодом і форми художнього твору. Таким чином, учні в 5-7 класах поступово засвоюють елементи розгляду художнього твору і лише в старших класах учитель може здійснювати аналіз художнього твору за умови, якщо учні засвоїли теоретико-літературознавчий матеріал.

...

Слово „аналіз” походить від грецького слова, що означає розкладання, розчленування. У науковій, методичній, довідниковій літературах існують різні визначення терміну „аналіз”.

Так, „Тлумачний словник української мови” дає таке визначення: „Аніліз – дослідження шляхом розгляду окремих сторін, властивосте, складових частин чого-небудь”. Однак, як зазначає науковець Б. Шалагінов таке визначення не розкриває тлумачення тексту і не дає його глибинного розуміння. При такому визначенні увага зверталася лише на зміст художнього твору. Поза увагою залишалася форма: як автор зображує героя, які художні засоби використовує.

У „Тлумачному словникові іноземних мов (загальновживана лексика)” дається таке визначення поняття „аналіз”. Аналіз – метод дослідження шляхом розкладу предмету на складові частини чи розчленування подумки об’єкта шляхом логічних абстракцій. Однак і це визначення не наближує до розуміння ідейно-художнього змісту твору.

Більш точне визначення дає Тлумачний словник російської мови Д. Ожегова. Аналіз – метод наукового дослідження шляхом розгляду окремих частин, особливостей, складових частин чого-небудь; усесторонній розбір, розгляд.

Літературознавчий словник-довідник подає таке визначення. Аналіз літературного твору – логічна процедура, сутність якої полягає в розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, і розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору.

Однак жоден із словників не розкривається сутності поняття „аналіз художньої твору”.

Виходячи із специфіки викладання предмету та опираючись на праці літературознавців, які надавали значущості аналізу художнім творам, можна дати таке визначення аналізу.  Аналіз – метод наукового дослідження, сутність якого полягає у виокремленні складових частин твору, їхньому дослідженні, розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у синтезі окремих частин з метою осягнення, характеристики своєрідності твору та цілісного його сприймання.

Аналіз літературного твору опосередковується розумінням специфіки художнього твору, його структури і безпосереднім естетичним сприйманням. Мета, дидактична спрямованість, педагогічні методи й аспекти (емоційний – специфіка сприймання матеріалу учнями; пізнавальний – міра науковості; пізнавальний – виховне значення) визначають види літературознавчого аналізу.

Вміти аналізувати твір означає:

-         сприймати його не пасивно, а осмислено, активізуючи всі якості культурного читача;

-         глибоко проникати в тканину художнього твору;

-         розуміти його не на побутовому рівні, а в контексті світової літератури;

-         отримувати естетичну насолоду від твору як мистецтва слова.

Шкільний аналіз художнього твору базується на літературознавчій концепції, а науковий – на філософській.

Подамо відмінності між видами аналізу за допомогою таблиці 1.

 

Таблиця 1

Науковий і шкільний аналізи художнього твору

Науковий аналіз

Шкільний наліз

1. Концепція

Філософська:

-         поетика, рецептивна поетика й естетика: Арістотель, Платон, Й. Ґеґель, Г. Яусс, В. Ізер;

-         герменевтика: В. Дільтей, Ф. Шлейєрмахер, Г.-Ґ. Ґадамер;

-         структуралізм: Р. Барт, Ю. Лотман;

-         екзистенціалізм: М. Ясперс, М. Бердяєв, П. Сартр, А. Камю

Літературознавча:

культурологічна лінія (зміст, аспект):

-      діалог культур: М. Бахтін, В. Біблер, Лавлінський, В. Доипнський;

-      точка зору: Б. Успенський;

-      навчальний діалог: С. Курганов

2. Аспекти

-         пізнавальний (міра науковості).

-      емоційний (інтерес до твору, ступінь сприймання матеріалу, емоційне враження);

-      пізнавальний (особливості життя, культури того чи іншого народу, творчої манери автора);

-      навчальний;

-      розвивальний;

-      педагогічний – виховний (формування моральних якостей, розвиток творчих здібностей);

-      комунікативний (вміння вести діалог на всіх рівнях)

3. Види аналізу

-         поєднує елементи кількох видів аналізу

-      може поєднувати елементи, 2-х інколи 3-х видів аналізу

4. Основа аналізу

-         філософські засади;

-         мистецькі засади;

-         історичні засади;

-         суспільно-політичні засади

-      структура й зміст твору: тема, ідея, проблема, характер;

-      елементи внутрішньої форми твору: система образів, сюжет;

-      елементи зовнішньої форми твору: художньо-мовленнєва організація, композиція

 

В основу аналізу покладені наступні чинники:

-         структура й елементи змістової організації твору;

-         структура й організація внутрішньої форми твору;

-         зовнішня форма твору;

-         тема, проблематика, фабула, характер, пафос, ідея,

-         система образів, сюжет;

-         художньо-мовленнєва організація твору, композиція.

Аналіз художнього твору передбачає розгляд його з різних позицій і аспектів: філософського, історичного, культурологічного, морального, етичного.

Нові шляхи й підходи до аналізу художнього твору показав російський філософ, літературознавець, спеціаліст у царині російської та світової літератур М. Бахтін. Згідно з концепцією М. Бахтіна, щоб проаналізувати твір, його необхідно „пропустити через себе, через призму своєї свідомості (сприйняти, відчути, усвідомити, відтворити), думками пройти шлях, яким проходять герой, відчути все те, що відчуває герой, на якийсь певний час перевтілитися в образ героя, стати людиною твору, а не дійсності”. Проаналізувати дії героя відповідно до часу, доби, місця дії, виховання, поглядів, думки інших героїв, впливу оточуючого середовища, суспільної думки на погляди героя і формування його світогляду. Під час  такого аналізу варто враховувати почуття героїв, не здійснюючи поділ на позитивних і негативних, брати до уваги історичний час, коли відбувалися події, негативні персонажі варто розглядати як літературні образи. За колишнім аналізом прийнятою була наступна позиція: персонаж, який є втіленням негативних рис, не може бути втіленням літературного образу, він є негативним персонажем, а отже не літературнім типом. Саме на це звернув увагу М. Бахтін. На його думку, у ході розгляду образу героя варто звернути увагу на внутрішній світ, його виховання, коло інтересів, взаємозв’язок з іншими людьми, роздвоєність поглядів героя і причини його роздвоєння, формування його поглядів під дією зовнішніх факторів: стосунки, спілкування, сприймання чи неприймання його іншими героями. Таким чином, „повиен бути живий діалог з книгою, а він будується на повному й поглибленому аналізі”.

Під час аналізу художнього твору необхідно звертати увагу на такі аспекти:

1) проблематика   запитування. Цей   аспект   вимагає   правильного формулювання вчителем запитання. Під „правильним” розуміється запитання, що потребує розмірковувань учнів, буде спонукати їх до пошуку відповіді. Чим більше запитань, тим краще будуть розвиватися думки учнів, що сприятиме процесу мислення і пошуку відповідей у тексті, а отже – його дослідженню. Процес думання є кроком до пошуку, а пошук веде до відкриття і пізнання. На це вказував ще Платон, який довів нероздільність мислення і мовлення.

Запитання мають стосуватися як змісту твору, так і його назви. За назвою твори розподіляються на три групи:

-         твори, у назві яких міститься вказівка на ім’я героя. Уважається, що такі твори аналізувати найлегше, оскільки робота буде зосереджена навколо героя;

-         твори з нейтральною назвою (за назвою не можна відразу визначити, про що буде твір);

-         твори, у назві яких міститься конфлікт. Такі твори аналізувати найважче. Для того, щоб підвести учнів до розуміння конфлікту, вчителю варто кілька разів упродовж уроку звертатися до назви твору. Методично правильним уважається, коли вчитель звертається до назви твору не менше трьох разів, а за необхідності навіть і більше.

„Запитання, не повинно передбачати однозначної відповіді. Відповідь на запитання має нести в собі глибину думки”. Такими запитаннями є герменевтичні, що спрямовані не лише на розуміння художнього твору та його інтерпретацію, а й на розуміння автора, його епохи, виокремлення подібних елементів, компонентів, образів у різних творах, розуміння місця твору серед національної літератури та в контексті світової літератури;

2) діалог Коли ми читаємо твір, наш мозок отримує інформацію, потім обробляє її, відбираючи лише та утримуючи в пам’яті необхідне. Таким чином, доросла людина може запам’ятати 30% інформації, а дитина – лише 15-20%. Досить показовими в цьому відношенні є слова давньокитайського мислителя Конфуція: „Почувши, я забуваю, почувши й побачивши, я пам’ятаю, почувши, побачивши й обговоривши, я розумію”.

Коли в ході вивчення твору відбувається обговорення, то мозок людини здатен увібрати більше інформації, ніж при читанні. Ученими доведено, що в результаті колективного обговорення, діалогічної взаємодії засвоєння матеріалу учнями відбувається набагато краще, ніж при монологічному поясненні. Робота над художнім твором має відбуватися за герменевтико-коловим рухом: автор – читач – твір, а  діалог з книгою повинен бути різнорівневий і здійснюватися на таких рівнях:

  • автор-герой (ставлення автора до свого героя);
  • автор-читач (враховуються художні засоби і прийоми, за допомогою яких автор впливає, на читача, викликаючи його на розмову);
    • читач-герой (ставлення читача до героя). Виходячи з цього аспекту, повинні бути різні погляди і позиції на героя.

Такий діалог з книгою можливий завдяки такій діалоговій формі, як навчальний діалог. Ґрунтовно сутність навчального діалогу розкрив С. Курганов. За визначенням дослідника, навчальний діалог – це „форма навчання, за якої навчальні завдання ставляться у вигляді невіришених проблем, парадоксів”. У ході навчального діалогу, як уважає вчений, „виникає особливе спілкування між учнями й учителем, в якому […] учасники перш за все нащупують свій власний погляд на світ”. Важливим моментом у ході такого діалогу є введення дитини в розмову, формування навичок бачення проблеми. Діалогове навчання передбачає „занурення у свідомість читача” і обґрунтування реципієнтом свого розуміння твору. У ході діалогу повинна відбутися зустріч читача з автором літературного твору, під час якої кожний читач має створити своє бачення і розуміння позиції автора. У навчальному діалозі значущими аспектами є вміння висловлювати розуміння проблеми, аргументувати власні позиції, самостійно знаходити відповіді на складні запитання, оскільки ці умови ведуть до загального пізнавального результату. Тільки за таких умов, „істина, яку шукають діти і вчитель  у навчальному діалозі, виступає як внутрішньо діалогічна”. Учитель і учні таким чином знаходяться у проміжку культур. Завдяки навчальному діалогу „у діалогічній ситуації множинності культур кожний усвідомлений відповідальний вчинок вимагає від кожної людини самостійної мислительної активності”.

Діалог, як естетичний, пізнавальний, виховний і психологічний компонент повинен бути звернений не до когось, а, насамперед, до себе, як „внутрішній діалог”, тобто „мікродіалог”. Такий діалог не передбачає видимої присутності іншого.

Читач має стати „людиною твору”: увійти в твір, пройти тим шляхом, яким проходить герой, відчути, побачити, сприйняти, зрозуміти з позицій героя. Згодом вийти з твору, дистанціюватися від героя та твору та поглянути на твір відсторонено;

3) значення кольору. Одне з важливих місць під час аналізу твору займає колір. Колір відображає внутрішній світ героя, його переживання, настрій. Опираючись на дослідження М. Бахтіна, можна зробити висновок: „Колір не лише передає гаму відтінків, він передає гаму почуттів, сподівань і надій”;

4) поєднання різних світів у творі:

  • свій-чужий (свій світ – той, де герою зручно, комфортно, весело і чужий - навпаки;
  • реальний-вигаданий (ірреальний, фантастичний);
  • близький-далекий (близький  - той, у якому герой перебуває в даний час певного дня  і року, далекий – той, куди герой відправляється в силу якихось обставин);

5) зіткнення різних позицій: автор – оповідач – герой – герої – читач (прийом поліфонії або багатоголосся). Ця позиція застосовується як погляд на героїв, так і події чи явища;

6) герменевтичний підхід – зображення світу і місця людини в світі. Під час герменевтичного підходу розглядаються такі поняття, як дух – душа, духовність – душевність і застосовується принцип дзеркальності, тобто відображення: ріка, скло, дзеркало; розглядається двоякість свідомості: для себе; для інших;

7) аспект життєвого (звичайного, повсякденного) й екзистенціального (головного і найбільш бажаного, особистісно-індивідуальний смисл). Цей аспект стоїть дуже близько до попереднього, тому їх можна розглядати у поєднанні;

8)    смисловий ряд простір-час (часопростір або хронотоп). Під час розгляду цього аспекту виокремлюються опозиції: пініч-південь, день-ніч, місто-село, минуле-мабутнє, верх-низ, далеке-близьке тощо;

При хронотопічному аналізі важливо звертати увагу на деталі: дорога, сад, поле, кімната тощо.

9)  художній простір: відкритий-закритий, зовнішній-внутрішній, перехідний (поріг, двері, міст, сходи, вікно, шлагбаум; гора, ріка, дорога, залізниця в тому випадку, якщо вони вказують не на напрямок героя, а є межею, яку він має подолати);

10)   динамічний (конкретний) час і статичний (абстрактний) час.

Динамічний – це той, який перебуває в русі, зміні, динаміці, простежується зв’язок часів: минуле – теперішнє – майбутнє. Статичний – минуле і майбутнє розглядаються як реально існуючі часи поряд з теперішнім (раніше – пізніше – чим), часи поєднуються, зливаючись в одне ціле. Час, таким чином, ніби зупиняється. Минуле відійшло. Герої, зазвичай, його ненавидять, оскільки їм було добре, але нічого не може повторитися. Майбутнього не існує, оскільки воно віддалилося завдяки епідемії, хворобі, смерті тощо. Залишається лише теперішнє: перебування в постійному страху й очікуванні лиха, нещастя, смерті.

12) прийом „карнавалізація”. Карнавалізація (карнавал) (фр. сarnаval, італ. сarnevale) – народне святкування під відкритим небом, що супроводжується вуличним ходом, маскарадом, танцями, іграми. У філософському розумінні – семіотична (знакова система – світлова, звукова, речова, мімічна, жестикуляційна та інші сигнали побутового, обрядового, сакрального (культовий, ритуальний) характеру) теорія карнавалу, викладена російським філософом і літературознавцем М. Бахтіним у його праці „Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса”. Учений застосував поняття карнавалу, щорічного християнського свята перед Великим постом, до всіх явищ культури Нового часу. У центрі концепції карнавалу – ідея про „інверсію дуалістичних свідомостей”, тобто перекручування смислу бінарних опозицій: моральне стає матеріальним, духовне – тілесним (морально-тілесний низ, згідно з теорією М. Бахтіна). Згідно з карнавалізацією відбувається трансформація поглядів щодо життя та його цінностей і смерті. Для карнавалу характерні:

-       сміх у всіх його карнавальних проявах: істеричний, награний, штучний, безумний, спрямований, як правило, на того, хто сміється;

-       бенкет, бенкетування не в прямому розумінні, не буквально – святкова їжа, а в метафоричному – переможне торжество, перемога, тріумф, всепереможна радість;

-       всезагальне гуляння, що супроводжується галасом, гамором, іграми, розвагами, театральними дійствами. Крики, зойки, благання, ридання, стрілянина, бійки та інше в метафоричній формі співвідносяться з іграми, забавами, розвагами тощо;

-       гротескність і масштабність: явище досягає небувалого розмаху: жертви, смерть, невизначений час та інше;

-        вихід за межі окресленого простору: зображувальне явище виходить за межі будинків і вулиць, захоплює всіх і все, панує не лише в межах населеного пункту, а й над ним і поза ним;

-       міфо-фольклорна основа: зображувальне явище страшне й погрозливе, все знищує на своєму шляху, нагадуючи страховисько або чудовисько, яке все поглинає та знищує чи то полум’ям, чи крилами, чи подихом;

-       стихійність: явище з’явилася невідомо звідки та, як хвиля, відразу накочується на весь населений пункт, підминаючи під себе все на своєму шляху, при цьому доволі швидко розповсюджуючись;

-       зворотність: те, що мало цінуватися людьми за спокійного і щасливого життя, не цінується, не помічається, не надається значущості, і, навпаки, починає цінуватися, коли люди знаходяться у стані хвороби, епідемії, лиха, тоді, коли саме і не залишилося часу на життя; 

-       трибулентність (явище, сутність якого полягає в розважанні публіки потішними витівками, жартами; дістало назву від імені блазня при дворі Франциска І Трибуле, який не тільки розважав короля, а ще й виконував роль простака чи блазня і в житті, де б він не з’являвся) – розважання, забавляння, веселощі;

-       амбівалентність (лат. аmbo – обидва і valentia – сила, міць)суперечливе, „роздвоєне” емоційне переживання певного явища (одночасна симпатія й антипатія). При амбівалентності у тій чи іншій формі подаються обидва полюси зміни – старе й нове, те, що вмирає й те, що народжується, початок і кінець чогось, позитивне й негативне;

13) символіка твору. Передбачає зосередження уваги на символічному значенні чисел і образів. Варто пам’ятати, що такі образи, як місяць, ріка, гора в міфології та фольклорі мають подвійне значення;

14)   поєднання естетичного й художнього. Цей аспект передбачає пізнавальну, естетичну, комунікативну та інші функції мистецтва в єдності, в нерозривному зв’язку. Якщо під час аналізу художнього твору присутня лише одна із зазнаечних функцій, то художній твір перестає бути художнім твором, а перетворюється в інформаційне джерело з певним набором слів і звуків. Художній твір як мистецьке явище має естетичний зміст тільки тоді, коли естетична й пізнавальна основи співпадають і розглядаються як рівнозначні. Не можна говорити про твір як художній, коли він не несе в собі естетичного змісту, так само як не можна розглядати естетичне, не враховуючи природи художнього. Ідея художнього міститься в єдності форми й змісту твору. Естетична форма полягає в тому, що автор не вмішується в зображувальні події, він може висловлювати свою думку як незацікавлений споглядач, хоча розуміє те, що відбувається.

Отже, аналіз художнього твору ґрунтується на філософському дослідженні, яке, на думку М. Бахтіна, „існує на межі різних підходів і розглядається як співвідношення „ціннісне, змістове, естетичне”, а разом вони складають основу художнього, що містить у собі методологічне й світоглядне значення, яке полягає в єдності пізнавальної, естетичної, комунікативної функцій в нерозривному зв’язку”.

Еще нет отзывов

Оставить комментарий


Ваш email адрес не будет показан на сайте.

Ваш URL будет показан.
(Заменить прерывания строк на <br />)
(Имя, email и сайт)
(Разрешить пользователям посылать вам сообщения (ваш email не отображается).)