Чільне місце у творах української та світової літератури займає образ сонця. З давніх-давен люди вважали його основою життя, присвячували йому міфи, легенди, розповіді, пісні тощо. У багатьох релігіях світу існував культ сонця і з ним пов’язували різні обряди. Це було зумовлене тим, що люди не могли пояснити певні явища, і насамперед – затемнення сонця. Тому в міфах, легендах, переказах, казках різних країн існують перекази про викрадення сонця.

...

Протягом всієї історії людської цивілізації Сонце було об’єктом поклоніння в багатьох культурах. Культ Сонця існував у давньому Єгипті, де сонячним божеством був Ра. У греків богом Сонця був Геліос, який, за переказами, щодня проїжджав небом на своїй колісниці. У слов’янській міфології божеств, які мали відношення до сонця, було чотири: Сварог, Дажбог, Хорс та Ярило. Частина дослідників слов’янської міфології схиляються до гіпотези про існування двох богів Сонця – Хорса (власне уособлення сонця) та Дажбога (сезонного сонця, що впливало на родючість посівів, садів, полів). З іменем Дажбога слов’яни пов’язували щорічні святково-ритуальні дійства, що відповідали сонячним циклам (день літнього сонцестояння та день осіннього рівнодення). На час ритуальних дійств (Дажбожі тижні) припадало свято Купали, на яке прибував і Ярило.

У більшості язичницьких релігій і народів сонячне божество було чоловічої статі: грецька, слов’янська, кельтська, скандинавська, римська тощо (Геліос, Хорс, Беленус, Фрейр, Соль та інші). У англійського народу, окрім того, що божество було чоловічої статі, до його імені додавався особовий займенник „he” – „він”, що є прямою вказівкою на чоловічу стать. У скандинавській міфології Сонце (Суль) – жіноче божество. Однак у римській міфології Суль (Соль, Сол) – бог-чоловік. У міфах Східної Азії, зокрема у В’єтнамі та Китаї, було два сонця: nhật dương і thái dương, що означають нічне сонце і денне сонце – Місяць і Сонце. До того ж енергію Місяця пов’язували з жіночою енергією інь, а Сонця – з чоловічою ян. Це дає підстави стверджувати, що Місяць був жіночим божеством, а Сонце – чоловічим.

У багатьох індоєвропейських мовах на позначення Сонця застосовується слово, що має корінь sol. Так, слово sol з латинської означає „сонце”. Слово зберігає корінь у таких мовах світу: португальській, іспанській, ісландській, данській, норвезькій, шведській, каталонській, галісійській. В англійській мові слово Sol іноді використовується для позначення Сонця (переважно в науковій літературі), однак щодо міфології, то застосовується латинський варіант слова (від імені римського бога Соль-Сол. Перською мовою sol означає „сонячний рік”. Від цього слова утворилося свърг (солнечный год) і давньоруське слово сълньце, сучасне українське сонце, а також слова в багатьох слов’янських мовах. На честь Сонця названо грошову одиницю держави Перу (новий соль), яка раніше називалася інті (від імені бога сонця в інків, який уважався головним божеством), що в перекладі з мови кечуа означає сонце.

Із давніх-давен людство відзначало важливу роль Сонця – яскравого диска на небі, що несе світло і тепло. Своєю життєдайною силою Сонце завжди викликало у людей почуття поклоніння і страху. Люди різних народів світу чекали від нього милостивих дарів – урожаю та достатку, гарної погоди та свіжого дощу або ж кари – негоди, бурі, граду тощо. У багатьох доісторичних і античних культурах Сонце шанувалося як божество. Культ Сонця займав важливе місце в релігіях єгиптян, інків, ацтеків. Предки не знали, що Сонце – єдина зірка Сонячної системи, навколо якої обертаються інші об’єкти системи. Тому первинні знання про небесне світило носили фантастичний і казковий характер. Саме це й стало причиною створення міфів, легенд, казок, у яких головним діючим персонажем виступав бог-Сонце або ж божества, що мали відношення до сонця (бог вогню – небесного та земного, бог ковальської справи, бог родючості тощо).

Сонце є головним божеством у язичницьких релігіях. Язичництво – загальна назва для всіх релігій, міфологічних і світоглядних систем, створених у межах того чи іншого народу або групи споріднених народів, що мають такі ознаки: іманентність божественного, культ предків, священний героїзм тощо.

Язичницькими називали ті релігії, що мали пантеон богів. Відтак серед найвідоміших культур, що визначаються на пояснення слова „язичництво”, можна назвати:

давньоєгипетську;

грецьку;

римську;

скандинавську;

кельтську;

слов’янську.

Пантеон богів також мали майже всі давні племена (індуїстські, індіанські – ацтеки та інші). Частина народів світу дотепер зберегла створені в межах свого народу протягом його історії вірування та релігії.

Розглядаючи язичництво не як релігію, а як соціальне явище, доцільно виокремити такі ознаки:

язичництво – спосіб життя певного народу, його світоглядні позиції;

у язичництві Божественне (первинне, іманентне), присутнє у всьому, є невід’ємною частиною світу, що підпорядковується його законам. Однак у монотеїстичних релігіях Бог – це трансцендентна особистість, яка може бути присутня у твореному нею світом, однак не тотожна йому і не залежить від його законів;

присутній культ героїзму (священний героїзм), згідно з яким геройський вчинок уважається вищий прояв діяння та прирівнюється до діянь конкретного бога чи був здійснений на честь богів;

для язичництва характерна орієнтація на внутрішнє „я”, що зумовлюється переживаннями героя щодо божественної сутності навколишнього світу та прояву відданості богам завдяки вчинку, дії (на відміну від семітських релігій, у яких переважає спрямування на зовнішній вияв: ходіння в храм, участь в обрядах, ритуалах, ритуальних дійствах тощо).

 

Література

 

Бернштейн П. От Солнца до Земли / П. Бернштейн // Квант. – М .: Наука, 1984. – № 6. – С. 12-18.

Завидонов И. В. Как американцы искали ветра в поле, а нашли радиационный пояс и как русские искали радиационный пояс, а нашли солнечный ветер, или физические эксперименты на первых искусственных спутниках Земли и открытие её радиационных поясов / И. В. Завидонов // Историко-астрономические исследования. – М .: Наука, 2002. – С. 201-222.

Любкер Ф. Реальный словарь классических древностей. В 3 т. / Ф. Любкер. – М., 2001. – Т. 2. – С. 99.

Маси небесних тіл. Астрономічний енциклопедичний словник / За загальною редакцією І. А. Климишина та А. О. Корсунь. – Львів: ЛНУ–ГАО НАНУ, 2003. – С. 172-173.

Міфи народів світу. У 2 т. – М., 1991-92. – Т. 1. – С. 271.

Солнечная корона. Физическая энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров – М.: Большая Российская энциклопедия, 1994. – Т. 4. – 704 с.

Солнце. Физика Космоса: Маленькая энциклопедия / Под ред. Р. А. Сюняева. – [2-е изд.]. – М .: Советская энциклопедия, 1986. – 783 с.

Еще нет отзывов

Оставить комментарий


Ваш email адрес не будет показан на сайте.

Ваш URL будет показан.
(Заменить прерывания строк на <br />)
(Имя, email и сайт)
(Разрешить пользователям посылать вам сообщения (ваш email не отображается).)