***

Ніч. Холоднеча. У вікно

Постукав березень мінливий.

Дрімає стомлене село

Опісля тривалої зливи.

 

Відкривши двері на світанку,

Ступила крок лиш на поріг…

В проміннях весняного ранку

Тюльпани квітнуть на вікні.

 

Хто їх приніс? Звідкіль взялися?

Промерзли, бідні, ледь живі.

А сонця промені лилися

І зігрівали теплом їх.

 

Дивилася на квіти-диво

І оживала враз душа,

Мов не було тієї зливи,

Мов не пройшла селом гроза.

 

***

 

Залетіло пташкою щастя у вікно

У весняний день на світанку рано.

Та таке тендітне, трепетне воно,

Мов бузок в саду, голову дурманить.

 

 

Засміялось дзвінко, оживило дім,

На дивані котиком згорнулось.

Запалило вогник у душі моїй –

Відлетіло горе і печаль забулась.

СОН

Наснилось мені, немов у лісі

Цвіт конвалій вдихала у груди.

Бачила: щастя між листям висне,

Мов цвіт конвалій, повсюди.

 

І душа, як конвалії, цвітом квітла,

Несучись ароматом над лісом.

Сипали квіти ніжним цвітом.

У дзвониках їхніх вчувалася пісня.

 

Відлуння минулого – то пісня чудова,

Що нам сповіщає про часу плин.

Снились конвалії… Хотілося знову

За квітами тими йти навздогін.

***

Зорі спізнілі на світанку померкли,

Ховаючи в небі свої сліди.

У кришталі мережанім, мов у дзеркалі,

Барвами грали іскринки сльози.

 

Ті сльозинки гарячі у серце потраплять,

Крижинку холодну розтоплять у грудях.

Ви лиш поспішіть, не гайтесь, покваптесь,

Бо стечуть ті сльозинки і більш їх не буде.

 

А в серці залишиться льоду шматочок,

І здадуться бридким троянди червоні…

Згасає на небі повільний таночок,

Що його завершають вранішні зорі.

***

Розливаючи сяйво

На простір принишклий,

Місяць нас цілував

І дурманив любисток.

Запах м’яти п’янив

І цвіт матіоли.

Та у цілому світі

Нас було лише двоє.

 

І очей глибина,

Гарячий цілунок,

Що лягав на уста,

Неначе той трунок.

Напій дивовижний

Пила я із уст…

Вітерець до чола

Легенько торкнувсь…

 

І у зорянім сяйві

Пливли над селом

Запах м’яти й любистку,

Красень-місяць човном,

Шепотіння трави,

Аромат матіоли…

Та у цілому світі

Нас було лише двоє.

***

Запалимо свічку. Хай палає вогонь

Величаво, незгасно і жваво.

Не задуй його, вітре! Боже, боронь!

Вогник від свічки – то символ кохання.

 

Нехай свічка горить, щоб промінчик тепла

Розлився в зранених душах наших.

Полум’я свічки – то кохання й життя.

Хай шалені вітри його не загасять.

 

Нехай свічка горить і вдень і вночі,

Щоб не згасла у серці надія,

Щоб не краяли душу лиховісні сичі,

Щоб людям лишалася їхня мрія.

 

Затамуймо свій подих. Хай свічка горить,

Крізь грози, сніги й буревії.

Хай палає вогонь, не згасне й на мить.

Хай свічка горить, мерехтить, пломеніє!

***

 

Ми раз лише кохаємо навіки,

І в нашій волі, щоб огонь не згас.

Адже життя немає ліку,

Бо живемо ми з вами лише раз.

 

Нам треба з вами лише поспішити,

Залишить по собі хоча би слід,

Бо потім ніколи нам буде жити.

Життя промчить, воно лиш тільки мить.

 

Не треба жити начебто у спадок,

Боятися правдивих слів.

І хоч лишається гіркий осадок,

Але не мрії нездійснених снів.

 

І щось сказати іншому приємне,

Хоча зізнання сутність нелегка.

А як кохати, то лише таємно…

Життя стрімке, неначе та ріка.

 

Ті почуття, що вихром налітають,

Нехай не згаснуть з відгуком грози,

Нехай вони падіння не зазнають,

Чистішими хай будуть від сльози.

 

І що напишете, те відгукнеться,

Не зітре того ворона крило.

А слово те, що смутком не проллється,

Залишить у душі незгаснеє тавро.

 

І правди ви не бійтеся сказати,

Хоч має вона присмак гіркоти,

А бійтеся людину ошукати,

Бо то болючіше в стократ і назавжди.

 

І будьте чесними перед собою,

Хоч чесність, то скажу, важкий тягар.

Однак, щоби сказать перед юрбою:

„Я чесність на базарі не міняв.

 

 

 

 

Не заглядав я у чужії вікна,

Не прав білизну я чужу, лише свою.

І хоча бачив вишкірені ікла,

Не бив я неозброєних в бою”.

 

І ті слова, що скажете відверто,

Не ляжуть раною кривавою на серці.

Хоч неприємні істини моменти,

Та згодом зникнуть у горнилі герцю.

 

І жив як жив, чи гірше, а чи краще,

І як любив то не хвалився тим.

І хоч життя уже прожите майже,

Та я пишаюся прожитим ним.

 

***

Цілує червень стиха трави,

Чоло лоскоче вітерцем.

І сонце землю осяває.

І небо плаче знов дощем.

 

Хуртовина у танці білім

Кружляє тополиний пух.

В червневій срібній заметілі

Відгомін вальсу ще не вщух.

 

У спалахах зір, цілунку вітрів

І тихому ніжному слові,

У кружлянні тополинних снігів

Хай вчувається пісня ЛЮБОВІ.

 

А червень трави знов цілує

І пух збирає у танок.

Нехай для Вас він подарує

ЛЮБОВІ СПЛЕТЕНИЙ ВІНОК!

 

 

 

Страницы: 1 · 2

Отзыв ожидает одобрения модератора

Эта запись имеет 1 отзыв, ожидающий модерации...

Оставить комментарий


Ваш email адрес не будет показан на сайте.

Ваш URL будет показан.
(Заменить прерывания строк на <br />)
(Имя, email и сайт)
(Разрешить пользователям посылать вам сообщения (ваш email не отображается).)