Холодний Яр в історії Української революції 1917 - 1920-х рр.

Історія Холодного Яру (Холодноярської організації (республіки) – героїчна сторінка боротьби за незалежність України в 1917 – 1920 -х рр. Це був один з потужних повстанських центрів, створених місцевим селянством для захисту своїх життєвих інтересів та підтримки української державності. Саме УНР, бо мешканці Холодноярської організації, яку сам Юрій Горліс-Горський (автор роману «Холодний Яр») називав «республікою», вороже поставилися до режиму Скоропадського і брали участь у протигетьманському повстанні, яке й дало початок масовій організованій боротьбі на території Холодного Яру.

...

В адміністративно-територіальному розрізі Холодний Яр – це 20 сіл та 12 хуторів на правому березі Дніпра на площі у 30 тис. гектарів, які розташовані на Холодноярському плоскогір'ї, оточеного Холодноярським лісом. Тут є п'ять найбільших ярів. За назвою найбільшого і найдовшого яру - Холодного – почали величати й сю навколишню місцевість. Але під впливом багатовікової боротьби «назва Холодний Яр перестала бути назвою лише одного з багатьох ярів, а стала назвою цілої місцевості всієї бойової організації. А у лавах повстанців можна було зустрічати полтавців, тавричан, херсонців, галичан, запорожців, українців з Кубані та Дону», – влучно охарактеризував цю місцевість та її історію Ю. Горліс-Горський – літописець Холодного Яру..

Центром спротиву антиукраїнським та ворожим до селянства силам стало села Мельники (нині Кам'янський район Черкаської обл). Саме цей населений пункт був неофіційною столицею «Холодноярської республіки», штаб, якої був у Мотронинському монастирі. У ті часи він більше нагадував фортецю. Саме у Мельниках утворився перший загін самооборони, звідси родом родина Чучупаків. Саме члени цієї родини Олекса та Василь (сільські вчителі) були першими отаманами Холодноярської організації. Мельники відрядили чи не найбільше добровольців для куреня та «Полку Гайдамаків Холодного Яру»  – військової частини Холодноярської організації. Упродовж 1917 – 1922 рр. холодноярці настільки запекло та організовано боронили свій край під державним прапором, що здобували славу не лише серед однодумців, а й серед ворогів. Це переконливо доводять джерела, які створювали червоноармійці та білогвардійці.

«Холодний Яр, збудований у часи Запорозької Січі. Його перетворено на справжню фортецю для взяття якої потрібні значні озброєні сили Червоної армії», – констатував один з більшовицьких функціонерів, помилково визначивши час появи укріплень навколо Мотронинського монастиря. Насправді, фортеця у Холодному Яру виникла ще раніше на основі одного з городищ кочових племен.

Про події в Холодному Яру в добу визвольної боротьби 1917 –1920 - х рр. широкому загалу українців стало відомо завдяки роману Ю. Горліса-Горського (справжнє прізвище Городянин-Лісовський) – старшини армії УНР, який під час Першого Зимового походу 1919 – 1920 -х рр. лишився лікуватися в Мотронинському монастирі, одужавши, приєднався до повстанців Трохи більше року він був осавулом Полку Гайдамаків Холодного Яру. Після поразки Української революції та кількох ув’язнень у більшовицьких катівнях він опинився в Галичині. У 1934 р. у Львові, прочитавши кілька відвертих «фейків» про боротьбу повстанців Холодного Яру, Ю. Горліс-Горський пише своєрідне спростування у вигляді спогадів у формі захоплюючого пригодницького роману. Вперше книгу було видано у Львові у 1934 р. ймовірно за підтримки митрополита А. Шептицького. Книга здобула популярність серед галичан. Молодь захопилася звитягами холодноярських повстанців, які були мешканцями територій сучасних Черкащини та Кіровоградщини. Вислів «Слава Україні!», який вперше Ю. Горліс-Горський почув у Мельниках у 1920 р. і написав про це на перших сторінках роману, став гаслом ОУН, а згодом УПА. А сам роман згодом став обов’язковою літературою для читання вояками УПА. З часу появи книги українські видавці в еміграції його неодноразово друкували .

У незалежній Україні популяризатором історії Холодноярської організації став Р. Коваль, який зумів перевидати роман «Холодний Яр», підготував кілька книг з історії повстанської боротьби, створив біографічні нариси з історії життя отаманів. У 1995 р. він ініціював щорічні вшанування пам'яті холодноярських повстанців, з його ініціативи ця тема набула державного значення, стала важливою складовою національної пам'яті.

Розглянемо історію холодноярських повстанців як помітну складову процесів Української революції 1917 –1920-х рр. Історичними передумовами появи в Холодному Яру центру повстанського руху були природні та історичні чинники. Холодноярські ліси, мережа ярів дозволяли місцевим мешканцям століттями чинити спротив окупантам. Бо саме Чигиринщина стала одним з центрів козацтва, на територію Черкащини за Куруківською угодою 1625 р. вперше було поширено козацькі вольності та створено з козацькі полки. Під час Української революції XVII ст. Чигирин та Суботів стали відповідно столицею та резиденцією Гетьманщини. У вісімнадцятому столітті тут вирували події Паліїївщини, а згодом «сповита обставинами часу» виникла Коліївщина. Отже, край завжди протягом тривалої історії боротьби за незалежність був одним з його центрів, що безумовно сформувало патріотичний світогляд його мешканців. Пророчими були й слова Тараса Шевченка, який неодноразово бував у Холодному Яру: «схаменіться, будьте люде, бо буде вам кара... І повіє вогонь новий з Холодного Яру».

У 1917 р. події Української революції звісно не могли оминути цього краю з потужними козацькими традиціями. В жовтні 1917 р. саме у Чигирині, відбувся З'їзд Вільного козацтва, який дав потужний імпульс створення парамілітарних (добровільних) загонів в Україні. Особливо їх багато виникло на сучасній Черкащині. Але через невдалу співпрацю з Генеральним Секретаріатом (провина лежить на обох сторонах: одні не змогли підпорядкувати державі цю стихію, а інші й не надто бажали підпорядковуватися), вільне козацтво не повною мірою використало свій потенціал під час першої війни Раднаркому проти Центральної Ради у 1917 – 1918 рр. Поява загонів вільного козацтва на Черкащині і стала першою передумовою виникнення відділу самооборони в селі Мельники під керівництвом вчителя Олекси Чучупаки. Як не дивно, але він створив збройний загін з 22 осіб для захисту славного з часів Коліївщини Мотрониного монастиря від інших мельничан. Місцеві розбишаки, які назвали себе вільними козаками, а такі випадки траплялися частенько, почали виганяти монахинь, намагалися розорити монастир. З джерел відомо про звернення ігумені Мотронинського монастиря до представників УНР, а за сімейною легендою і до родини Чучупаків, яка користувалася пошаною в селі та авторитетом, про допомогу.

Саме зараз варто наголосити, а ким же були Чучупаки в Мельниках? Що ж то була за родина, яка дала Україні кілька командирів потужної проукраїнської повстанської організації. Батьки були достатньо заможними селянами, які могли забезпечити освіту своїм дітям у Києві. Відомо, що Петро Чучупак навчався в консерваторії у Києві, був знайомий з М. Лисенком. Брати Василь Чучупак та Олекса Чучупак були сільськими вчителями. Були серед їхнього роду і священики. Отож, Чучупаки були освіченими господарями, авторитетними постатями для свого села. тож не дивно, що ігуменя звернулася саме до цієї родини. Олекса Чучупак створив загін самооборони, який дав початок бойовій організації в селі Мельниках. Спільними зусиллями Мотронинський монастир вдалося захистити і відтоді й аж до 1921 р. він перебував під надійним захистом українських повстанців. Зазначимо, що паралельно загони Вільного козацтва створювалися й в інших селах Київщини та сусідньої Херсонщини (нині Кіровоградщина). У той період 1917 - 1918 рр. Холодний Яр, де й розташовані Мельники, Мотронин монастир, Медведівка ще не були центрами українського повстанського руху. Значно більший вплив на події мав Звенигородський кіш Вільного козацтва на чолі з С. Гризлом та Ю. Тютюнником та Глодоське вільне козацтва (на сучасній Кіровоградщині), які просто не пустили більшовиків у свої села. У подіях першої у двадцятому столітті російсько-української війни мельниківці не відзначилися.

Більш активними холодноярці були у 1918 - 1922 рр. під час протигетьманського повстання та боротьби з більшовиками та білогвардійцями. Про рішучі настрої мешканців Холодного Яру та їх ставлення до революційних процесів, що відбувалися в Україні можемо судити зі свідчень Ю. Горліса -Горського: «Увечері приходять селяни. Точаться розмови про минуле та майбутнє. Мене дивує їхня обізнаність з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, «яка ловила гав», про Скоропадського, «який спаскудив звання гетьмана, про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин».

Про Коцура мова піде далі. Як бачимо селяни Холодного Яру були невдоволені нерішучістю Центральної Ради у вирішенні земельного питання та створенні збройних сил, а от критика П. Скоропадського була значно гострішою, незважаючи на його успіхи у процесах українізації освіти, науки, мистецтва. Чому? Аграрна політика гетьмана, незважаючи на обіцяні реформи, була антиселянською, його ігнорування свавілля німецьких окупантів на селі, сприяння поміщикам викликали обурення у селян, що й спричинили масштабну селянську війну у формі протигетьманського повстання. Останньою крапкою була грамота від 13 листопада 1918 р., якою скасовувалася самостійність Української держави, що мусила стати автономною частиною майбутньої відтвореної Російської федерації (фактично імперії). Холодноярці (мешканці великих сіл Мельники та Медведівка) скликали у Медведівці (один з центрів Коліївщини) Військову Раду, на якій домовилися про об'єднання та обрання старшим Василя Чучупака. Загін, сформований його братом Олексою, на той момент був роззброєний, до того ж В. Чучупак мав військове звання – прапорщик російської армії. Отже, в умовах антигетьманського повстання почала формуватися майбутня потужна Холодноярська організація. Вони підтримували Директорію УНР і на відміну від їхнього сусіда чигиринського отамана Свирида Коцура ніколи не зраджували ідеї української державності, завжди у різних формах підтримували УНР та її збройні сили.

На Черкащині протягом 1918 – початку 1920 рр. існували відразу дві потужні селянські організації: Холодноярська Василя  Чучупака та Чигиринська Свирида Коцура. Незважаючи на близькість розташування та сусідські стосунки в дореволюційну добу відносини між обома «квазідержавами» були вкрай ворожими. Причина конфлікту – ставлення до української національної ідеї. Холодноярці протягом всього періоду національно-визвольної боротьби залишалися віддані ідеалам Української революції. А от симпатії «громадян» Чигиринської республіки визначалися мінливими поглядами їхнього отамана С. Коцура: від ідеалів української державності до більшовизму, а згодом анархо-комунізму. Обидва утворення виникли як загони самооборони в бурхливий час, але період їхньої співпраці був дуже коротким – кінець 1918 – початок 1919 р.

«Чигиринська республіка» відома значно менше, тому варта окремої уваги в цій статті. Влада військової організації С. Коцура поширювалася на «гетьманські місця»: Чигирин, Суботів та декілька навколишніх сіл, які були розташовані поблизу Холодного Яру. Згадуючи про політику С. Коцура, холодноярці з розпачем відзначали, «що він зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин» [7, c.30]. Зрада національної ідеї спричинила ворожнечу між колишніми родичами та сусідами. Перемир’я між ворогами-сусідами тривало лише під час релігійних свят, коли за одним столом знаходилося місце і коцурівцям, і холодноярцям [19]. Отже, якщо холодноярці протягом всього періоду своєї історії були яскравою частиною проукраїнського повстанського руху, то С. Коцур став представником сумнозвісної отаманщини, терміну який виник для позначення антидержавницьких дій українських повстанців. Цей термін виник на початку 1919 р. і поширився серед політиків, військових, журналістів і став явищем з яким довелося боротися спільними зусиллями. З коцурівською отаманщиною довелося боротися повстанцям Холодного Яру.

На початку 1919 р. на цих теренах вже склалася своєрідна організація, яку чимало дослідників називають Холодноярською республікою. Вона мали свої органи влади. військо, ідеологію, широку підтримку місцевих мешканців, прагнула розширити свій вплив за рахунок інших сіл, контактувала з різноманітними повстанськими загонами української орієнтації, які діяли в цьому районі. Авторитет Холодного Яру визнавали чимало повстанців. Головною метою Холодного Яру була боротьба за незалежність України з її ворогами: червоними, білими, коцурівцями (або як їх називали місцеві мешканці «коцуряки». Ю. Горліс-Горський писав: «Воля «України або смерть» на смерть на холодноярському прапорі – це не порожня декларація намірів наших куренів смерті, що вже давно порозбігалися. Це тверде, логічне окреслення настрою... » .

Термін «республіка»стосовно Холодноярської організації, як ми зазначали вище, вперше застосував Ю. Горліс-Горський. Цим він хотів підкреслити чіткий організаційний лад та реальне народовладдя, яке панувало в селах Холодного Яру. До складу «республіки» входили 22 села сучасних Черкащини та прилеглої Кіровоградщини, але це число не було сталою цифрою населених пунктів, які підпорядковувалися отаманам Хололдного Яру. Зрозуміло, що й чітких кордонів організація не могла мати.

Військова історія Холодного Яру має дві сторінки - бої у складі армії УНР під назвою куреня, а згодом Полку Гайдамаків Холодного Яру та історію повстанської боротьби.  Історик С. Лунін знайшов документ, у якому командир полку 2-го полку Січових Стрільців Остап Копцюх повідомляє про прибуття до Єлисаветграда в січні 1919 р., де формувався полк куреня (батальйону), гайдамаків Холодного Яру. Холодноярці перебували у лавах армії УНР щонайменше до весни 1919 р., де були складовою частиною 3-го Гайдамацького полку Запорізького корпусу, однієї із найбоєздатніших частин армії УНР, а після вимушеного відступу до Румунії через Галичину повернулися до Холодного Яру. Поки частина холодноярців воювала у лавах армії УНР, у їх селах формувалися засади селянської організації. Вища влада належала отаману. Першим вважають В. Чучупаку. При військовій організації існував штаб, який з осені 1919 р. очолив його брат П. Чучупак, який повернувся з Києва. Діяв т повстанком на чолі з членом Центральної Ради Л. Панченко, який координував дії повстанців. Певний час повстанкому навіть вдалося об'єднати холодноярців та коцурівців, але згодом між ними знову запанувала ворожнеча. Отаман скликав раду, на якій обговорювалася тактика дій повстанців в залежності від стратегічної ситуації навколо Холодного Яру. Рішення ради також стосувалися участі повстанців у спільних військових акціях, які вимагали координації зусиль. На території організації діяв суд, який розглядав питання військової зради та виносив вироки у цих справах. Участь місцевих селян не обмежувалася збройною боротьбою у лавах полку гайдамаків Холодного Яру, який у 1920 р. було переформовано у бригаду. Селяни виконували роль розвідників, постачали повстанців хлібом, духовний центр тих країв Мотронин монастир став місцем штабу організації. Села були поділені на сотні і за ударами Мотрониного монастиря мусили стати до зброї. У червні 1919 р. холодноярці навіть розробили власний проект Конституції УНР під назвою «Начерк Проекту Державного законоладу для Української Трудової республіки». Його автор – доктор О. Копцюх. Документ підтвердив прихильність холодноярців до принципів республіканських демократичних принципів організації влади не лише місцевої, а й центральної. Настрої у Холодному Яру були цілком націоналістичними, хоча випадки зради, на жаль, траплялися.

У квітні 1919 р. В. Чучупак підняв масштабне повстання проти більшовиків. Воно було викликане не лише неприйняттям їх воєнного комунізму, а й боротьбою за гасла УНР, яку більшовики намагалися знищити. Відтоді Холодний Яр став для окупантів неприступною фортецею. Час від часу червоним вдавалися вдалі операції проти холодноярців, але цілковитого контролю над повстанськими селами вони до кінця 1922 р. не мали ніколи.

Влітку 1919 р. сюди прибули частини отамана М. Григор'єва, ще одного з представників української отаманщини, який зрадив УНР у березні 1919 р. А вже в травні 1919 р. підняв проти більшовиків велике повстання. Це був загін під командою Ф. Уварова. Холодноярці підтримали григор'євців, але до його загонів не приєдналися. Ф. Уварову вдалося порозумітися з В. Чучупакою про розподіл владних пововажень. В. Чучупак поступився григор'євцю керівництвом військовими справами, а сам зберіг адміністративну владу над селами. Відзначимо цей епізод, як вміння холодноярців координувати зусилля з частинами з інших регіонів, які прибували до Холодного Яру, але мали державницьку позицію. Проте невдовзі Ф. Уваров зі своєю частиною залишив Холодний Яр. Практика передачі влади більш авторитетному ватажкові не була поодинокою. Восени 1920 р. отаманом Холодного Яру став К. Пестушко (Блакитний) з Криворіжжя, отаман Степової дивізії, який підняв велике антибільшовицьке повстання.

В липні-серпні 1919 р. більша частина України опинилася під владою денікінців. Але це не стосувалося Холодного Яру. Ю. Горліс-Горський писав: «Неприступний Мотрин монастир серед лісів... Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться – ні большевики, ні денікінці нічого не могли йому зробити». Сила загонів Холодного Яру підтверджується й звітами денікінської армії про стан справ у цьому районі. У них відзначається висока організація, дисципліна, бойовий дух та патріотизм холодноярців: «Чучупак ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство; суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію». Більшовицький історик Б. Козельський писав, що «через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю». Його колега Д. Кін зазначив, що в районі Холодного Яру, де оперував Чучупак, «ніякої денікінської влади не було».

Для мешканців сіл існування Холодного Яру означало недопущення сюди окупантів, що гарантувало безпеку життя, волі, результати праці. Для армії УНР організація Холодного Яру була територією, яка надавала підтримку її воякам, слугувала надійним тилом для війська. Отже, вир змін влади, пов'язаних з приходом нових армій , Холодного Яру стосувався найменше. Проте оборонними операціями повстанці не обмежувалися, здійснюючи напади на залізниці, цукрові зводи, розбиваючи загони чекістів та продзагонівців, руйнували тил окупантів, часом, зібравши сили атакували Чигирин, Черкаси, Смілу, Олександрівку.

На початку 1920 р. до Холодного Яру увійшли сили армії УНР Першого Зимового походу. Командарм М. Омелянович-Павленко писав, що вони знали про розмах повстанського руху в Холодному Яру, тому свідомо спрямував туди свої частини аби перепочити та отримати допомогу. Зазнавши атаки коцурівців поблизу Чигирина та Суботова, армія УНР цілком безпечно почувала себе в Холодному Яру. Одним із вояків  був старшина Запорозької дивізії Ю. Горліс-Горський, який приєднався до холодноярців. Перепочивши, армія УНР рушила у подальший похід, а повстанці продовжили боронити свої села та руйнувати запілля червоних.

У березні 1920 р. червоні розстріляли С. Коцура. Колишні коцурівські села приєдналися до холодноярців. У 1920 р. більшовицьке керівництво визнало українських повстанців серйозним та небезпечним ворогом. І. Сталін видав наказ про боротьбу з повстанством "на Україні", ще раніше Л. Троцький розробив ретельно інструкцію для боротьби з українським селянством. У березні, як аргументовано довів історик С. Лунін, чекістам вдалося провести операцію, під час якої було знищено верхівку «Холодноярської республіки». Саме 18 березня 1920 р., а не 12 квітня як помилково зазначається у більшості книг з історії Холодного Яру після бою на хуторі Кресельці, оточений, застрелився отаман В. Чучупак, а  начальник штабу його брат Петро був закатований більшовиками. Ці втрати значно послабили холодноярців, яким протягом тривалої боротьби бракувало людей із військовим досвідом та організаційними здібностями.

У квітні 1920 р. після підписання Варшавської угоди польсько-українське військо рушило на Київ. Повстанці не приєдналися до регулярного війська. Серед причин були банальна непоінформовність про стан дій на основному фронті, відсутність зв'язку із Дієвою армією УНР. Далася взнаки і втрата лідерів. Отаман Іван Деркач повною мірою ще не зміг замінити братів Чучупаків. Однак холодноярці продовжували бути недосяжними для продзагонівців, здійснювали наскоки на великі населені пункти поблизу Холодного Яру, вербувалися в органи НК. У серпні 1920 р. Холодний Яр провів мобілізацію, зібравши до 5 тис. вояків. Невдовзі до них приєдналися і Степова дивізія Костя Пестушка (Блакитного), серед яких було чимало колишніх махновців. Підкреслимо, що стосунки холодноярців з махновцями були епізодичними. Українські повстанці не розуміли анархізму Махна, хоча поважали його за організаторський хист та вміле військове керівництво. Союзу між ними ніколи не було, хоча окремі частини співпрацювали з холодноярцями. Мова про кавалерійський загін Чорного Ворона, який складався з колишніх махновців та героїчно загинув під Розумівкою в жовтні 1920 р.(Кіровоградська обл.), рятуючи основні сили Степової дивізії. Хоча кольори прапорів холодноярців та махновців, а також надписи на них були подібними. У махновців чорно-білі з надписом: Воля або смерть! У холодноярців подібні, але з надписом: «Воля України або смерть!». Хоча мали холодноярці і синьо-жовтий прапор із тризубом та гаслом боротьби за УНР.

У жовтні 1920 р. відбулася велика нарада повстанців, на який розглядалося питання про наступ на Київ. Наступ спільними силами не відбулося та й час було втрачено. Залишки українського війська разом з поляками боронили Варшаву, а Київ знову був під контролем більшовиків. Повстанці здобули Чигирин та Черкаси, проте то були їхні останні великі військові успіхи. Замирившись з поляками та розбивши за допомогою махновців білих в Криму восени 1920 р. більшовики могли зосередитися на військовій боротьбі з українським селянством.

В березні 1921 р. В. Ленін проголошує НЕП, обіцяє амністію повстанцям. У поєднанні з червоним терором та організацією першого штучного голоду це негативно вплинуло на повстанський рух. Чимало вояків повірили в амністію. Але, незважаючи на кадрові втрати, Холодний Яр продовжував залишатися одним з вагомих центрів повстанського руху. Дослідниця Т. Плазова називає однією з найпотужніших повстанських організацій на рубежі 1920 - 1921 р. саме Холодноярську. У 1921 - 1922 р. на території Холодного Яру продовжували активно діяти Чорноліський пок Пилипа Хмари, загони Л. Загороднього, Д. Гупала, Г. Нестеренка, М. Голика-Залізняка, які серйозно турбували більшовиків. Але у серпні 1921 р. на амністію погодилися чимало холодноярських отаманів. Невдовзі чекістам вдалося ліквідувати Холодноярський повстанком. Отже, більшовикам вдалося нейтралізувати Холодний Яр та не допустити підтримки повстанцями Листопадового рейду 1921 р. (Другого Зимового походу).

Проте боротьба тривала, незважаючи на те, що на значна частина повстанців піддалася на амністію, чимало отаманів продовжували боротьбу. Чекісти у 1922 р. відзначали, що села навколо Холодного Яру продовжують становити реальну небезпеку для більшовицької влади. Проти цих «залишенців» (саме від цього слова походить назва відомого роману В. Шкляра «Чорний ворон» («Залишенець») більшовики розробляють операцію «Заповіт» («Дело рыцарей леса»). Завербувавши колишніх петлюрівців Трохименка та Терещенка, вони зуміли переконати отаманів приїхати на Раду для зустрічі з відомим ватажком Андрієм Гулим-Гуленком, добре відомим повстанцям як авторитетний ватажок. 29 вересня 1922 р. у Звенигородці кілька десятків отаманів було заарештовано та відправлено до Лук'янівської в'язниці. Показовий судовий процес та розстріл планувався навесні 1923 р. Але холодноярці в лютому 1923 р. підняли повстання та загинули в бою, зірвавши суд над українськими повстанцями.

1922 р. масштабна організована боротьба в Холодному Яру припинилася. Проте окремі загони, зокрема, Чорного Ворона (Іван Чорноусов – герой роману В. Шкляра «Чорний Ворон» продовжували боротьбу ще декілька років. Фактично, її можна порівняти з діями УПА проти більшовиків до середини 50-х рр. Чимало холодноярців чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Лише голод 1932-1933 рр. зумів приборкати повстанців. Незважаючи на знищення повстанського руху в структурі Черкаського КДБ діяв уповноважений по боротьбі з Холодним Яром. У його обов'язки входили контроль за недопущенням поширення інформації про антибільшовицьку боротьбу в Холодному Яру, але пам'ять про ті події остаточно комуністичній владі знищити не вдалося. На території Черкащини та Кіровоградщини встановлено пам'ятники холодноярцям, щорічно в квітні вшановуються їхня жертовна боротьба за незалежність.

 

Список використаної літератури:

1.Горліс-Горський Ю. Холодний Яр:Документальний роман/Вступ. слово Р.Коваля.-Дрогобич:ВФ «Відродження», 2006.

2.Гугля В. Суботів Хмельницьких / В. Гугля. – К., 2008.

3.Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ – 6.V. 1920) / О.Доценко. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2001.

4.Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії / Р. Коваль. – К.: Правда Ярославичів, 1998.

5.Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю / Р. Коваль. – К.: Діокор, 2001.

6.Коваль Р. Операція «Заповіт». Чекістська справа № 206: Історичний нарис / Р.Коваль. – Київ-Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2007.

7.Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А.Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р. р.) / М.Ковальчук. – К: Видавничий дім «Стилос», 2012.

8Лютенко-Лютий І. Вогонь з Холодного Яру / І.Лютенко-Лютий. – Детройт: Друкарня: Hamtramck Printing, 1986. – 151 с.

9.Лунін С. «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського: джерелознавчий аналіз//http://www.historians.in.ua/ та інші.

10.Шепель Ф. Як ще були ми козакми (Історія отамана – самостійнка Пилипа Хмари та його соратників. Записана чекістами в тридцяті роки минулого століття) // Матеріали обласної науково-практичної історико –краєзнавчої конференції. – Кіровоград,2002.

Отзыв ожидает одобрения модератора

Эта запись имеет 75 отзывов, ожидающих модерации...

Оставить комментарий


Ваш email адрес не будет показан на сайте.

Ваш URL будет показан.
(Заменить прерывания строк на <br />)
(Имя, email и сайт)
(Разрешить пользователям посылать вам сообщения (ваш email не отображается).)