У статті проаналізовано особливості використання образу Кобзаря різними політичними силами в умовах революційного періоду 1917 - 1920 рр. на теренах України. Зокрема, наведено факти популярності образу Шевченка серед учасників різних концепцій українського державотворення, а також висвітлено їхні заходи щодо вшанування його пам'яті. Акцентовано увагу на популярності Шевченка як символу української національної ідеї.

Ключові слова: революція, Центральна рада, Гетьманат, Директорія, більшовики.

...


Статья посвящена проблемам развития украинской культуры в условиях Украинской революции 1917 1920-х гг. Основное внимание уделяется вниманию к личности и творчества поэта Тараса Шевченка участниками революции в Украине. Проанализировано использование образа Кобзаря разными политическими силами в условиях революционного периода 1917 - 1920 гг. на территории Украины.

Ключевые слова: революция, Центральная рада, Гетьманат, Директория, большевики.

The article is devoted to the problems of development of Ukrainian culture in conditions of Ukrainian revolution of 1917 – 1920-ies. Special attention is given to perception of personality and creative work of Taras Shevchenko, the poet. The usage of Kobzar’s image by different political forces in conditions of revolutionary period of 1917 – 1920-ies on the territory of Ukraine was analyzed. The fact of popularity of Taras Shevchenko’s image among adherets of different conceptions of Ukrainian sovereignity and also their activities for keeping memory about him and grandeuring of his name was ascertained.

Key words: Tcentralna rada, Directory, Hetmanat, bolsheviks.

Голова Центральної ради, видатний історик М. Грушевський, визнав, що «жодна постать нашої історії не в’яже нас, українців, в одну національну цілість як Тарас Шевченко» [6, с.9]. Мова не тільки про різні куточки України, а й про покоління, які виховані творчістю великого поета та його життєвим прикладом. Надважливими були образ і творчість Т. Шевченка для учасників Української революції 1917 – 1920-х рр.

Метою cтатті є висвітлення процесів використання образу і творчості Т. Шевченка доби Української революції учасниками боротьби за українську державності та їх противниками за допомогою проблемно-хронологічного виміру того часу. Найбільш грунтовні доробки з цієї проблематики належать С. Брижицькій[1],А. Машталір[14], З. Тарахан-Березі [19], які стосуються окремих аспектів, досліджуваної тематики.

Джерельну базу дослідження становлять опубліковані документи засідань Центральної ради, Української Держави, УНР доби Директорії, матеріали української преси революційної доби, а також мемуари учасників визвольних змагань.

Покоління учасників Української революції зростало на творчості великого Кобзаря, а також під впливом організацій пов’язаних із його іменем, зокрема це: «Просвітою»(Катеринославська «Просвіта» як відомо діяла до 1916 р.), «Наукове товариство імені Шевченка», «Братство тарасівців». Виховані яскравою і патріотичною поезію Т. Шевченка вони росли в атмосфері заборон щодо вшанування його пам’яті: на проведення акцій до Шевченківських днів, збір коштів на пам’ятник. Ці перешкоди, які водночас були і принизливими, але й загартовували покоління борців за ідеали сформовані Т. Шевченком. Твори Т. Шевченка впливали на свідомість представників інших народів, які стали своєрідними «українцями за вибором». Зокрема, це стосується «українського патріота з династії Габсбургів» Василя Вишиваного (колишнього Вільгельма Габсбурга). В автобіографії і в листуванні він не раз згадував Шевченка: «розуміється, Шевченка читав я із запалом» або в листах «постійно думаю про мою країну (мається на увазі Україна – Ю.М.) та про мій народ, їх я завжди маю у своєму серці, і ніколи не забуваю Тарасові слова...» [20, с.117, 148-149].

На противагу українській молоді для ворогів України Шевченко був символом «українського самостійництва», яке треба було знищити або принаймні звести до лояльного малоросійства. Отже, боротьба навколо пам’яті про Т. Шевченка, тлумачення його творчої спадщини мимоволі стали складовими процесів революційної доби в Україні.

Уже перші кроки українського державотворення були позначені акціями із використанням образу Т. Шевченка та його творчості. Так перші березневі велелюдні маніфестації на підтримку української автономії в Києві та Петрограді проходили під жовто-блакитними прапорами і портретами Шевченка, що неабияк вразило громадськість цих міст.

Українська газета «Наше життя», орган Петроградського комітету УСДРП, 24 березня 1917 року писала про кількатисячну українську маніфестацію в Петрограді і панахиду (в Казанському соборі) за Шевченком. Газетярі зазначали, що на цьому заході цілими ротами були присутні солдати Петроградського гарнізону: «у всіх блакитно-жовті стрічки. Обличчя радісні. Чути стриманий гомін - всюди по-українськи» [14] .

21 березня 1917 р. у Києві Центральною радою було організовано свято вільної України. Воно розпочалося у Володимирському соборі, де вище Київське духівництво, тепер з власної ініціативи, правило панахиду за Шевченком. М. Грушевський як голова Центральної ради, звернувся до маніфестантів з промовою, у якій окреслив значення постаті Т. Шевченка для сучасного моменту: «Перед лицем найкращого сина нашого народу, невмирущого генія нашого слова, великого пророка нашого визволення-присягнім в сю велику хвилю: одностайно всім стати на велике діло і рук не опустити, доки не збудуємо тої автономної вільної України»[23, с.47 - 48]. Найбільш влучно охарактеризував атмосферу шевченківських свят протягом 1917 р., які провели українські громади в різних куточках Росії, київський священик Погорілко: «Це перше Шевченкове свято, не сумне свято...» [23, с.47 - 48].

Легітимізація Центральної ради відбулася під час роботи Українського національного конгресу 6-8 квітня 1917 р. Символічно, що розпочався цей Всеукраїнський з’їзд, саме виконанням «Заповіту», який, за словами М. Грушевського, «від того часу став немов гімном Центральної Ради» [5, с.120]. На цьому ж заході, за пропозицією членів селянської спілки, постало питання про будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Миколаївському саду проти університету, на місці монумента цареві Миколі І. Ідею було схвалено, але втілено в життя значно пізніше (1939 р.), а перший пам’ятник Шевченку (робота скульптора І. Кавалерідзе) з’явився в жовтні 1918 р. на Сумщині.

Зазначимо, що українські акції з використанням портретів та поезій Шевченка в добу Української революції були нерозривно пов’язані. Траплялося, що зображення Шевченка наносили навіть на державний прапор. Одна з таких акцій, яка відбулася вже восени 1917 р. у Катеринославі, яскраво змальована відомим військовим діячем Української революції Михайлом Омеляновичем-Павленко. Це були урочистості, влаштовані українською громадою Катеринослава з нагоди проголошення ІІІ Універсалу. Згідно цьому Універсалу терени Катеринославської губернії повернули під юрисдикцію УНР. Військовий оминув дрібниці натомість детально висвітлив епізод, який, на думку М. Омеляновича-Павленка, мав політичне значення: «момент ушанування пам’яті Шевченка був такий гарний, що про нього не згадати було б гріхом: я бачив, як усе поле на великій соборній площі схилило свої голови при співах кількасот голосів «Заповіту», бачив як військо й натовп опустилися на коліна, коли велетенський прапор, на якому був образ Шевченка, поволі й поважно рушив вздовж фронту військ. Ледве хто міг утриматися від того, щоб не пролити сліз, а дехто й зовсім не міг опанувати свої нерви»[15, с.69].

Вшанування постаті Т. Шевченка, яке в 1917 р. в Україні вже ніхто не міг заборонити, набувало різних форм. Деякі з них перегукуються із сучасністю. Зокрема, 16 квітня 1917 р. Рада при звенигородському повітовому комісару постановила: «1)усі пам’ятники царя Олександра ІІ в повіті познімати і на їх місці поставити пам’ятники борцеві за Волю України Тарасові Шевченкові; 2) по всіх волостях повіту негайно повивішувати портрети Шевченка замісць царських портретів»[10, c.302]. Під час Української революції були ініціативи, пов’язані з перейменуванням вулиць на честь Кобзаря. Зокрема, в Кам’янці-Подільському в 1919 р. вже існувала Шевченківська вулиця (одна з центральних у місті) [7, c. 433].

Отже, позбутися імперських маркерів, якими російська влада «мітила» свою територію, українці намагалися ще під час першої національної революції в 1917  р. До речі, з портретом Шевченка, як символом української державності, пов’язаний ще один вельми цікавий епізод. Під час відвідин представниками УНР села Нападієвка на Київщині у волосній управі і на площі перед їхніми очима постала оригінальну картину: поруч із портретом Шевченка, «Олександр ІІІ», а далі «Лєнін». На питання до селян, стосовно цього, українські посадовці отримали таку відповідь: «як Україна переможе, то у нас є Шевченко» [8, c.49]. Попри всю прикрість такого епізоду,  для українського державотворення (мова про пристосуванство до ситуації) портрет Шевченка свідчить про асоціацію України з її найвеличнішим поетом, а не з політичними діячами).

На державному рівні планувалося відзначити дні пов'язані з постаттю Т. Шевченка. 22 травня 1917 р. відбулося національне свято у с. Кирилівці, про яке докладно писала українська преса [12, c. 68 ]. А 6 березня 1918 р. вже після повернення української влади до Києва, на засіданні Ради Народних Міністрів день 27 лютого (ст.стиль) (Шевченківське свято) було оголошено національним святом (вихідним днем) [24, c. 180].

Важливими були і практичні кроки української громадськості щодо впорядкування могили Т. Шевченка на Чернечій горі у Каневі. Історик А. Машталі посилається на статтю від  1917 р. Василя Короліва (член Київського губернського виконавчого комітету) «На повістці дня. Про могилу Т. Шевченка у Каневі» висловив сподівання, що «наша національна Мекка» справді буде відповідати нашій гідності і стане святим місцем землі української» [14]. Дослідниця З. Тарахан-Береза, аналізуючи перші заходи Центральної ради із впорядкування могили Т. Шевченка, зазначила: «те, що не вдалося зробити в умовах Російської імперії протягом десятиріч, було завершено за такий короткий час у пробудженій Україні»[19, с.293]. Процес упорядкування могили тривав упродовж 1917 – 1919 рр. за різних форм української влади. З. Тарахан-Березі вдалося ознайомити широке коло шевченкознавців з унікальним документом часів визвольних змагань ХХ ст.: книгою відвідувачів Шевченкової могили, яка містить записи гостей із різних куточків України та Росії. Бо відомі випадки відвідин могили Т. Шевченка навіть денікінцями, хоча у лавах Збройних сил Півдня Росії панували переважно шовіністичні стосовно українства погляди, але як відомо у складі Добровольчої армії було чимало українців, які й віддавали шану Кобзареві [11,с. 96].

У травні 1918 р. Чернечу гору в Каневі відвідала сотня Січових стрільців. Вони урочисто вшанували пам’ять Кобзаря і залишили такий запис у книзі: «Його Шевченковим словам віддані галицькі січовики» [19, с.283]. В інструкції Січовим стрільцям, які вирушили на Наддніпрянщину навесні 1918 р., рекомендувалося під час спілкування з місцевим населенням для створення дружнього образу Січових стрільців «давати виклади про українську історію, про Шевченка» [11, c.57]. Порівнюючи кількість записів у різні періоди відвідування цього місця, З. Тарахан-Береза підкреслила, що в добу Української революції біля Кобзаревої могили побувало більше людей, ніж у попередні роки.

Українські військові частини використовували ім’я Шевченка для назв своїх підрозділів. Зокрема, у Сквирському повіті (Київщина) існувала Верховинська сотня козаків імені Тараса Шевченка [12, с. 404]. На жаль, не всі військові частини УНР, які використовували ім’я Кобзаря, відзначилися в боях за незалежність. Наприклад, під час бою під Крутами полк імені Шевченка, який перебував у Ніжині, не надав допомоги українським воякам, а перейшов на бік більшовиків і загрожував ударом у тил загонам, які боронили Крути [3, c. 18, c.20].

Повстанці Холодного Яру, котрі вирізнялися мужністю та стійкою патріотичною позицією протягом всієї доби визвольних змагань, гаслом, вишитому на прапорі, обрали для себе словаТ. Шевченка. Тому поруч із відомим: «Воля України або смерть!» був надпис «І повіє огонь новий з Холодного Яру». Цікаво, що прапор Полку Гайдамаків Холодного Яру (військової частини повстанців у складі ДА УНР): жовто-блакитний – містив вже трохи перефразовані рядки поета І. Франка: «Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!».

Таким чином, протягом 1917 р. у різних куточках України та поза її межами відбувалися національно-визвольні зрушення, поштовхом до яких стало, зокрема, ім’я та творчість Шевченка як символи національної ідеї.

Мирний період Української революції обірвала російська більшовицька інтервенція, підтримана українськими комуністами та сепаратистами з Донецько-Криворізької республіки. Ці події роз’єднали Україну, а одночасно, як влучно зазначила З. Тарахан-Береза, «і самого Тараса Шевченка. Одні взяли собі на озброєння Шевченка-революціонера, інші – Шевченка - національного-пророка, не збагнувши того, що генії неподільні і їх не можна розривати на шматки» [19, c.284]. Записи у книзі відвідувачів нерідко набували форми своєрідної дискусії про долю України та шляхи її розвитку.

Ставлення більшовиків до постаті Т. Шевченка не було однозначним. Зокрема, війська М. Муравйова (переважно росіяни), захопивши Київ у січні 1918 р. «зривали зі стін портрети Шевченка і топтали їх ногами» [3, с.272]. І лише деякі з них (ймовірно, українського походження) не допускали подібного варварства. Про одного з таких Д. Дорошенко згадав у власних «споминах про недавнє минуле»: «якийсь немолодий, з рябим обличчям матрос побачивши у вікні земської книгарні портрет Шевченка, радісно вигукнув: «Батько Тарас!» Підсумовуючи побачене Д. Дорошенко зазначив: «взагалі якась мішанина людей і понять» [7, с.220]

Удруге більшовики увійшли до Києва в лютому 1919 р. Їхні лідери врахували прорахунки 1918 р., одним із яких було брутальне ігнорування національного питання. Це визнав М. Скрипник і навіть В. Ленін, що підтверджує його діалог з Н. Махно. На зауваження анархіста, що «більшовики вважають Україну Півднем Росії, а називають Україною», В. Ленін прагматично відповів: «вважати – це одне, а бачити в житті – інше»[13, c. 135]. М. Скрипник, один із лідерів українських більшовиків,  був ще відвертішим у визнанні причин поразок більшовиків в Україні в 1918 р.: «Наша трагедія на Україні полягає саме  в тому, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або зрусифікованого, що зневажливо ставиться часом до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати сільський пролетаріат, за національним складом український» [17, с. 79].

Зважаючи на прорахунки 1918 р., у 1919 р. російські більшовики вже обережніше поставилися до українського питання. По-перше, було вгамовано сепаратистів із Донецько-Криворізької республіки, по-друге, вони взяли курс на створення української комуністичної квазі-держави, по-третє, мусили шукати собі союзників серед лівих українських партій: КП(б)У та УКП (боротьбистів), які шанобливо ставилися до постаті Т. Шевченка. С. Кульчицький, аналізуючи ці процеси, наводить уривок із листа уповноваженого Раднаркому РСФРР при уряді УСРР Д. Гопнер до М. Калініна від 3 березня 1919 р.: «Єдиними претензіями цієї партії, з якою, безумовно, варто серйозно рахуватися, є питання національно-культурного порядку» [10, с.319]. Боротьбисти вимагали політичних прав для українського народу, але національне питання насамперед розуміли як «питання культури»

Українські комуністи (боротьбисти) у добу Української революції відвідували Чернечу гору з відчуттям поваги до Кобзаря і переконанням, що він на їхньому боці. Один із них залишив таке звернення до Т. Шевченка«коли б ти був живим, ти б боровся разом з трудящими проти петлюрівського шовінізму і національного цькування, який проводить цей зрадник українського трудового народу. Хай живе Вільна Українська Совітська Республіка! Твої мрії, дорогий поете народу, здійснюються тепер» [19, c.288].

У 1919 р. ставлення більшовиків до українського питання зазнало змін: від несприйняття до пошуку компромісу у формі «української радянської влади». Тому комуністи були змушені тепер використовувати та поширювати образ Шевченко-«революціонер». Про готовність більшовиків до компромісу в національному питання свідчили і заходи з нагоди вшанування пам’яті Шевченка. Уже в березні 1919 р. було створено київський театр ім.Т. Шевченка. А згодом, згідно з ленінським планом «монументальної пропаганди», у Києві на Михайлівській площі, на місці скинутого пам’ятника княгині Ользі, було встановлено гіпсове погруддя Шевченку (робота скульптора Бернарда Кратко). Утім, простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений денікінцями. У 1920 р. погруддя було відновлено більшовиками та встановлено вже на місці пам’ятника Олександру ІІ в центрі Києва.

Слід зауважити, що поступки в національному питанні з боку комуністичної влади були ситуативними та тимчасовими. Пізніше це виявилося в 30-і рр. в добу згортання українізації та репресій проти українських комуністів. У 1919 р. підтвердженням реального ставлення більшовиків до «українського питання» була конфіскація «невеличкої, але змістовної книжки» членів КП(б) У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі (Що діється в Україні і з Україною». Автори визнали себе «білими воронами» в партії, бо «не були вільними від українських почувань» (на відміну від інших українських більшовиків, для яких «поняття українських було суто географічним». Для окреслення своєї проукраїнської позиції С. Мазлах та В. Шахрай використали рядки Т. Шевченка: «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю!» [10, с.317 - 318]. Під «прокляттям Бога» заради України їх опоненти побачили пріоритет національних питань над класовими, українського над комуністичним. Доля авторів книги була трагічною. Але, якщо В. Шахрай був розстріляний денікінцями в 1920 р., то С. Мазлаха було репресовано в тридцяті роки.

Неоднозначним було ставлення до образу Шевченка як символу України і в добу Гетьманату, що пояснювалося існуванням в оточенні П. Скоропадського двох сил: проукраїнської та проросійської шовіністичної. Першу репрезентували Д. Дорошенко, Д. Донцов, В. Науменко. Останній був членом Старої Київської Громади, господарем земельної ділянки, на якій знаходилася могила. До липня 1918 р. саме В. Наууменко опікувався Святинею (так називали могилу Шевченка в Каневі). На початку Гетьманату вплив на П. Скоропадського мали українці. Тому уряд Ф. Лизогуба підтримав проект С. Петлюри щодо впорядкування могили Т. Шевченка і звернулися з пропозицією до В. Науменка передати її у державну власність[21, с. 69]. Окрім того в липні 1918 р. рішенням Ради Міністрів Української Держави було виділено кошти 51.536 карб на зміцнення місцевості навколо могили [21, с.184]. У серпні 1918 р. уряд прийняв постанову щодо заснування стипендії для незаможних учнів української національності (одна з них імені Т. Шевченка) [22,  с.213]. В жовтні 1918 р. посадовці доручили «прийняти міри до найскорішого встановлення пам’ятника Т. Шевченку» [21, с. 323].

Пам’ятник Шевченку в добу Гетьманату таки створили, але не в Києві, а на Сумщині. Як зазначалося вище ця ініціатива виникла ще в 1917 р, коли 29 травня 1917 р. товариство «Просвіта» звернулося до міської думи з низкою пропозицій про увічнення пам’яті Т. Шевченка. Особливо привабливо звучала ідея встановлення монумента великому поетові. Проект удалося реалізувати 27 жовтня 1918 р. Так постав перший повнофігурний бронзовий пам’ятник Тарасові Шевченку в Україні (роботи відомого скульптура І. Кавалерідзе). Про причетність влади Української держави до створення пам’ятника невідомо.

Водночас саме з добою Гетьманату, пов’язані акти вандалізму до пам’яті Шевченка, які здійснювали представники Української Держави. У листопаді 1918 р. в умовах протигетьманського повстання П. Скоропадський призначив головнокомандуючим збройними силами Української Держави графа Келлера – правого монархіста, який отримав надзвичайні повноваження. П. Скоропадський зауважував, що йому були відомі шовіністичні погляди Келлера та його ненависть до всього українського. Пізніше гетьман згадував, що саме після призначення Келлера відновилися переслідування українців у Києві. Зокрема, було закрито Національний клуб, а також дійшло до того, що підлеглі Келлера (за його наказом) почали викидати бюсти Шевченка і розбивати їх [18, с.313]. Цей крок лише збільшив кількість повстанців і їх завзяття у боротьбі проти такої Української Держави.

Прихід до влади Директорії був перемогою українських сил над проросійськими (українських полків у гетьмана майже не було), тому позитивне ставлення до постаті Т. Шевченка було відновлено. З усіх лідерів Української революції С. Петлюра чи не найбільше зробив для вшанування пам’яті Т. Шевченка на належному рівні. У добу Центральної ради та Гетьманату він розробив низку заходів щодо впорядкування могили Т. Шевченка і встиг (до арешту в липні 1918 р.) направити їх на розгляд Ради Міністрів (тоді ще проукраїнської на чолі з Ф. Лизогубом) Української Держави, організував збір коштів на упорядкування Шевченкової могили [16, с. 195 - 197]. У січні 1919 р. з ініціативи С. Петлюри (тоді ще Головного Отамана) постановою Директорії виділили значні кошти на облаштування могили Тараса Шевченка, а саму земельну ділянку оголосили національною власністю (тобто Директорія підтвердила рішення міністрів Української Держави). Несприятливі для України події 1919 р. перекреслила наміри Головного Отамана щодо впорядкування могили Т. Шевченка. Але зі спогадів В. Короліва-Старого, який з ініціативи С. Петлюри тепер опікувався могилою Кобзаря, відомо про думки С. Петлюри  бути похованим на Чернечій горі «під ногами Тараса» [9, с.188].

Отже, доба Української революції 1917 – 1920-х рр. лише підтвердила значення постаті Т. Шевченка для української нації та вплив його постаті і творчості на розвиток національної ідентичності. Саме в цю буремну революційну добу відбулися перші масштабні системні заходи, як на державному рівні, так й ініційовані громадами, щодо вшанування пам’яті великого українського поета. Водночас, ставлення до поета було відбиттям ставлення до української державності: від пошани та пошуків компромісу щодо вшанування його імені, до цілковитого нищення символів, пов’язаних з особистістю Т. Шевченка.

 

Бібліографічні посилання

  1. Брижицька С. «Я не одинокий...» (Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть 19 ст. - середина 20-х рр. ХХ ст.) / С. Брижицька. – Черкаси, 2006.
  2. Вівсяна І. «А ми тую червону калину підіймемо!» (Українські Січові Стрільці в Єлисаветграді)/ І. Вівсяна //Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917 – 1920 роках). – К., 2001.– С. 27 – 58.
  3. Винниченко В. Відродження нації/ В. Винниченко. – Ч.2. – К., 1990.
  4. Гончаренко А. Бій під Крутами / А. Гончаренко // Крути: 29 січня. – К., 2007.
  5. Грушевський М. Спомини /М. Грушевський // Київ. – 1989. – № 9. – С. 108 – 150.
  6. Грушевський М. В сорок восьмі роковини Шевченка /М. Грушевський // Твори: у 50 т. – Т. 2: Серія: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). – Л., 2005. – С. 382 – 385.
  7. Дорошенко Д.Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920 рр.) /Д. Дорошенко. – К., 2007.
  8. Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р.) / М. Ковальчук. – К., 2012.
  9. Королів-Старий В. З моїх споминів про Симона Петлюру / В. Королів-Старий // Збірник пам’яті Симона Петлюри. – К., 1992.
  10. Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі./C. Кульчицький.–Кн.1.– К., 2013.
  11. Лавренко В. Україна очима білоемігрантів / В. Лавренко// Записки осередку Наукового товариства імені Шевченка у Дніпропетровську. – Вип.2.-– Д., 2011. – С.93 – 102.
  12. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр. / В. Лободаєв. – К., 2010.
  13. Махно Н. Воспоминания / Н. Махно.– Кн.2. – К., 1991.
  14. Машталір А. Тарас Шевченко як символ національно-визвольної боротьби українців у 1917 р. / А. Машталір[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1952/52/
  15. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917 - 1920) / М. Омелянович-Павленко. - К., 2007.
  16. Петлюра С. Статті. Листи. Документи /С. Петлюра. - Т.4.- К., 2006.
  17. Рубльов О.Українські визвольні змагання1917 – 1921 рр. / О. Рубльов, О. Реєнт. – К., 1999.
  18. Скоропадський П. Спогади (кін. 1917 – грудень 1918)/П. Скоро-падський.– К., 2006.
  19. Тарахан-Береза С.Святиня  (науково-історичний  літопис Тарасової гори) / З. Тарахан-Береза. – К., 1998.
  20. Терещенко Ю.Український патріот з династії Габсбургів /Ю. Терещенко, Т. Осташко. – К., 2008.
  21. Українська держава (квітень-грудень 1918 року). Документи і матеріали.–Т.1. / упоряд. Р. Пиріг. –К., 2015.
  22. Українська держава (квітень-грудень 1918 року). Документи і матеріали. –Т.2. / упоряд. Р. Пиріг.– К., 2015.
  23. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали (4 березня 1917 – 29 квітня 1918 р.).–Т.1. / упоряд.: В. Верстюк. – К., 1997.
  24. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали (10 грудня 1917 – 29 квітня 1918 р.). – Т.2. / упоряд. В. Верстюк. – К., 1997.

 

 

Автор: Митрофаненко Юрій Станіславович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри теорії і методики середньої освіти КЗ «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського»

Отзыв ожидает одобрения модератора

Эта запись имеет 1 отзыв, ожидающий модерации...

Оставить комментарий


Ваш email адрес не будет показан на сайте.

Ваш URL будет показан.
(Заменить прерывания строк на <br />)
(Имя, email и сайт)
(Разрешить пользователям посылать вам сообщения (ваш email не отображается).)